...Одними з перших відгуків на тексти, подані на російську премію «Національний бестселер», виявилися рецензії на «Французький бульвар» молодого одеського письменника Всеволода Непогодіна. У минулому році авторові цього роману з «Нацбестом» не дуже пощастило, і він удостоївся лише тамтешньої згадки про те, що «киянин Бесєдін та одесит Непогодін запам’яталися експертному співтовариству хоча б кумедним поєднанням власних прізвищ». На думку відразу ж спали аналогії з Добчинским і Бобчинским, і хоча цілком можливо, що малося на увазі щось зовсім інше, але, рецензуючи «Французький бульвар», російський критик Ольга Погодіна–Кузьміна мислить у тих самих «гоголівських» категоріях: «Кажуть, що кожна трирічна дитина малює як Матісс, і Непогодін видається мені саме таким Матіссом від літератури. Або, скоріше, втіленням гоголівського Хлєстакова, який усе ж таки вирішив написати свого «Юрія Милославського».

Хай там як, але російська свідомість завжди була шаржована, клішована і каналізована у класичну традицію. Тобто, пишномовно висловлюючись, перекинута в минуле. Утім, зрушення в бік майбутнього спостерігаються. Так, рецензія Аглаї Топорової на тому ж сайті «Національного бестселера» нагадала ілюстрований анекдот на злобу дня про воду без газу, який одному Віті (українському екс–Президентові Віктору Януковичу) пропонують за столом його російські колеги Путін і Медведєв. Мовляв, вибач, дорогенький, але для тебе тільки такий варіант гостинності! Те саме у згаданій рецензії Топорової: «Пробач, Сево, мій друже з «Фейсбуку», але прозу тобі краще не писати, занадто критично ти налаштований до світу педерастів, «бідолашних повій з робочих околиць», «дівчат, що люблять фривольне життя і не мають ніяких турбот, крім шопінгу» — і дуже мало в тебе можливостей висловити своє неприйняття таким чином, щоб читати це не було огидно».

До речі, щодо живопису. Знаєте, як насправді малював Матісс? Він спочатку наводив контур, а потім розфарбовував. Так от, фарбує у своєму романі сіро–буденну реальність того ж міста–героя Одеси у строкаті кольори літературного бомонду саме Непогодін, а вже контури — горезвісні рови, траншеї та інші загороджувальні жанрово–стилістичні рогатки — за нього створюють його рецензенти. Загалом правильно створюють, бо цей автор, здається, вартий такого піару.

Адже насправді він не гірший і не кращий за того ж «згаданого» Платона Бесєдіна (який все–таки родом не з Києва, а з Севастополя), а також інших молодих російськомовних авторів України. Це така нова парость з казки про письмаків, що прагнуть до столиці нехай колишньої, але імперії зі своїх пострадянських околиць. При цьому згадуєш, що «в Москву! в Москву!» сьогодні вигукують автори, які не цитують класика, а всього лише наслідують щура на ім’я Веніамін iз мультфільму «Зоряні собаки». Їх у нас сьогодні чимало. Вони не кусають за груди мамку–Україну, звідки посилають свої тексти на конкурс суто російського «Національного бестселера», оскільки матері у них, дітей з притулку всесоюзної літератури, просто немає. Адже це раніше серед співдружності національних літератур не було черги, а тепер доводиться працювати ліктями. Декому з молодих російськомовних авторів, які народилися–приїхали–живуть в Україні, проблематичність виходу в місцевих видавництвах (свого часу з «незалежного» переляку тут друкували лише українською мовою) надовго відбила бажання публікуватися в рідних краях, а деякі, виявляється, навіть не збиралися.

Серед нашого літературного люду, до речі, давно вже сформувався прошарок російськомовних авторів, які в жодні «національні» полеміки не вступають, а тупо молотять через голови партій і урядів для сусіднього городу. На якому, зауважимо, для таких відступників iз колишніх тоталітарних око­лиць завжди існували і літературні премії для підтримки російської культури за малоросійським кордоном, і благодійні фонди, й інші видавничі блага. Які саме? Ну, наприклад, можливість в якості колоніальної екзотики стати «одноразовим» автором (на кшталт Дмитра Савочкіна з Дніпропетровська з його романом про Донбас), але тільки не в малобюджетній рідній конторі, а в якому–небудь російському видавництві–монстрі (зокрема згаданий «Марк Шейдер» Савочкіна вийшов в Ad Marginem). З відповідними гонорарами, між іншим, а не з копійками у видавництвах місцевого розливу, де, як відомо, новачкам часом взагалі не платять.

Тим часом «Французький бульвар» Всеволода Непогодіна автор цих рядків прочитав у рукописі в розпал торішніх номінацій на премію «Національний бестселер». І що? Відразу відзначив про себе прикрі огріхи на кшталт «хочеться світ розповісти» і суконні шорсткості типу «змерзла на вулиці і не терпиться швидше забігти в приміщення і зігрітися». Зрозуміло було, що все це несерйозно, і після першої ж редакторської правки обов’язково зникне, однак не зникла, втім, «компостерна яма» з «Книги гріха» Бесєдіна, також номінованого на торішній «Нацбест». Адже весь цей емоційний скоропис з інтелектуальними прогалинами, які щоразу відзначають російські рецензентки, не бачачи колоди в оці стилю — не від хорошого малоросійського життя. Він почерпнутий з журналістської прози таких зірок російської літературної естради, як Сергій Мінаєв і Ілля Стогів, не кажучи вже про горезвісних нових реалістів. Але чомусь ніхто не зауважив іншу складову безумовно еротичної (в хорошому, «читацькому» сенсі) прози Непогодіна. Адже він напрочуд близький до стилю не менш палкої Анни Козлової. У самому «Французькому бульварі», щоправда, дещо інші орієнтири на подібну вітальність: «Джимі Гендрікс, Дженіс Джоплін, Джим Морісон, Курт Кобейн, Емі Вайнхаус пішли в зеніті слави, залишившись у пам’яті шанувальників назавжди молодими, нахабними і безком­промісними. Це набагато краще, ніж бути почесним пенсіонером–конформістом, як той же Пол Маккартні. Мої товариші–однолітки, які, здавалося, ще вчора рвали стрінги на дівочих дупах, тепер купують своїм дружинам слінги в крамницях для молодих матусь».

Стосовно бистрокрилої стилістики, яку закидають Непогодіну, то що ж тут ганебного? Фейлетон, шарж, гумореска — хіба не генеалогія даного жанру, що веде в недалеку даль імені визнаних одеських класиків на кшталт Ільфа і Петрова? Втім «Національний бестселер» ніколи особливо не заморочувався подібними дрібницями, легко манкіруючи кривою лінійкою літературних жанрів. Так, повість Марусі Климової в минулому році була знята з пробігу і названа оповіданням, а тепер ось критик Погодіна–Кузьміна зриває всі жанрові дороговкази з рукопису претендента: «Помилково названа романом повість молодого одеського журналіста і бонвівана Всеволода Непогодіна — річ, безперечно, цікава». Звичайно цікава! Жвавість мови, миттєвість ефекту від фрази, не обов’язково правильно вибудуваної, — хіба не захопливе чтиво? Адже московсько–пітерські сибарити полюбляють «південну школу», яка влилася в нестрункі ряди похмурого російського істеблішменту — хоч офіційного, хоч підпільного, на зразок Платонова із Замятіним, недорікуватих батьків нинішнього реалізму? Ну то й дайте премію Непогодіну, адже він ваш! П’ята колона, третя штанина, навколоплідні води спочилого у бозі соцреалізму. Ось і київський критик Костянтин Дорошенко дивується у «Фейсбуці»: «Погодіна написала про Непогодіна. Родичі?» Звичайно родичі, Костю, безумовні родичі! Всі вони походять iз тієї самої «сім’ї народів», що породила дивну за своєю графоманською невгамовністю літературу «братніх республік».

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО