Так кілька десятків років тому писав Григорій Чубай. «Плачте з тими, що плачуть, і радійте з тими, що радіють», – сказав дві тисячі років тому усі знаєте хто. Не можна залишатися байдужим. Не можна не писати віршів, коли ти натхненна людина, коли весь світ для тебе.

Молодому авторові варто пробачати «приватизацію» світу, це все його. «Світ – це ціле яблуко з чорною крапкою посередині». А коли є яблуко, десь поруч може бути змій. Обережно, Марі!

Збірки поезій подібні до кімнат. В них різне наповнення і завжди різна атмосфера. Це або безлад, нагромадження різних предметів, які тиснуть і душать, від котрих хочеться втекти. Або старенька бабусина кімната, яка трохи несучасна, але тим не менше – приємна. Часом збірка віршів – це кімната де є євромеблі і стіни, але немає душі. Часом це кімната, в якій хочеться жити, а часом здається, що ти в ній живеш.

«Не плач, Марі» – назва дебютної збірки поезій Іванни Кобєлєвої. Чорно-біла графіка, сірий колір обкладинки й аж ніяк не сірі вірші під нею. Це світла простора кімната з простими фіранками, крізь які ллється сонце.

Частіше за все, сказана фраза «не плач» стосується самого себе, а не того, хто плаче. Вірші як різновид сублімації. Дбайливий автор дає право читачеві визначити самостійно, кому адресоване його послання. Навіть коли на початку книжки немає двох звичних рядків подяки-присвяти, написаних курсивом, це не означає, що твір не має адресата.

Видавництво «Discursus» добре витримує співвідношення «оформлення книжки – наповнення книжки». «Не плач, Марі» – це сто сторінок віршів, друкованих на цупкому жовтавому папері, сто сторінок різних емоційних станів авторки. Сто сторінок любові. Знайомтесь.

Чотири розділи збірки як чотири сторони світу – де б ти не опинився, знайдеш щось для себе, знайдеш себе. Чотири розділи – як чотири пори року. А ще тут є вокзали, які вистигають у пилюці, пусті ранкові трамваї, гітари, рок-н-рол, смак дороги і книги, довгі пляжі і сухий вітер, Чумацький шлях і вежа в Острозі, мексиканські серіали, глечики з молоком і гірка кава.

Якщо провести паралелі з кінематографом, то до віршів Іванни Кобєлєвої можна прикріпити зелений кружок. Він би ідентифікував її поезію в категорію «для сімейного перегляду», перепрошую для «сімейного прочитання». Це не вірші дівчат для дівчат, це не пошуки сенсу буття(який, зрештою, у кожного свій), це не драми і не сповіді… Це просто вірші, після прочитання яких тобі світло-добре.

Писати про те, що бачиш серцем і очима. Іноді здається, що ти вже десь читав подібне, часом здається, що проживав схожі миттєвості. Іноді пальцями автора пише ностальгія, іноді втома, піднесення і зневіра. Добре вміти фіксувати миті життя не фотоапаратурою, а клавіатурою. В Іванни це виходить. «Де цілий світ – мальована таріль, а я художник всім наперекір», – пише авторка, і ти віриш. Бо в кожному з нас живе творець і руйнівник водночас.

Згадалось, що справжній художник без жалю повинен могти знищити своє полотно і намалювати інше. Гадаю, це стосується і письменників, що, як знаємо з історії, так полюбляли спалювати свої тексти і писали кращі нові. Це стосується пекарів, які, «спаливши» одного разу хліб, надалі будуть його пекти. Підтвердженням цього правила буде той факт, що, пишучи цей відгук, половина тексту видалилась через несправність комп’ютера, тому прийшлося писати по-новому.  Не знаю, чи це гарний приклад того, що «не треба здаватись», але як є.

Не хочу пропонувати поетесі палити свої вірші, мені цікаво, якими вони будуть через, приміром, десять років. Дуже хочу, щоб авторка «не здавалась» і писала надалі. Проте, здається, вона і без мене це знає:

…Дай простору для моїх крил

і неба волі для польоту.

Із висоти камінних брил

не хочу падати в болото…

З цих віршів можна писати картини, їх можна співати, вони можуть стати передумовою переходу до прози. Географічна належність віршів – Україна, «де стільки екзотики, що і не снилось Колумбу, це тера інкогніто, схована в центрі Європи».   Їх рекомендовано для читання та цитування у будь-який час доби. Відкривши збірку на будь-якій сторінці. Відкривши серце для сприйняття нового. Погоджуючись і не погоджуючись з написаним, але ніяк не залишаючись байдужим.

Мій дім під небом голубим,

Де вітер, де міцніють крила.

Нема володарів й рабів.

Любов нам суть свою відкрила.

«Не плач, Марі!» – все одно усі сльози рано чи пізно перетворюються на усмішки.

Степан Захарчук