Нова книжка Станіслава Бондаренка доводить, що ліро-епічний жанр має право на існування (з кількома модифікаціями). Автор створює міфологічно-апокаліптичний текст про Київ нашого часу, про Київ, який нищить нова каста надлюдей — мільярдерів-магнатів, наділених особливою руйнівною сатанинською силою. Бондаренко вдається до сучасного жанру, який відповідає і особливостям нового читацького сприймання. Сьогоднішня реальність — це спалахи повідомлень, постів на блогах і форумах, це «клаптикова реальність», яку поки що навряд чи можна сприймати цілісно. Мислення людини нашого часу — фрагментоване, уподібнене до тієї медіа-реальності, що часом замінює основне життя. Симулякр стає буттям, відображення події в медіа вже стає подією. Станіслав Бондаренко «препарує» реальність, розкладаючи її на СМС, медитації, спогади, прогулянки та інші речі, аби донести до читача найважливіше.

«Письменник — оголений нерв епохи», і ці слова Альбера Камю посутньо визначають ключову інтенцію поеми. Станіслав Бондаренко показує теперішнє звиродніння «української еліти» (яка сама по собі стратифікована на пролетаріат-плебс і «вершки»), представленої мільярдерами в оточенні силових структур. Усе можна купити. На всіх можна натиснути. Про всіх можна все дізнатися. Київ ХХІ століття — це товар, який сильні світу цього прагнуть роздерибанити, знищуючи історичну пам’ять. Київ як історичний локус, як простір пам’яті перетворюється на товар, у місті вже немає свободи. А пам’ять не може існувати в затінку: коли вона опиняється в тіні, тоді на світло виходить чудовиська.

Коли вже Київ той вечорів,

ми чули пращурів — не щурів...

«Пікнік із мільярдером...» — поема-парабола, поема-притча, в якій порушено філософські питання. Художній простір тут загострений, поема — ніби вирваний із плину повсякдення кадр, за яким — апофеоз морального падіння, тотальне нищення людини і пам’яті. Новим «архітекторам-архіварварам» не збагнути величі Києва. Крім того, С. Бондаренко вдається і до сюрреалістичної поетики, що цілком природно, бо як інакше описати абсурд, як не в сюрреалістичній тональності? Водночас абсурд, як писав Камю, потрібно раціонально розкладати на цеглинки — лише так його можна зупинити.

«Пікнік із мільярдером, або Травми трав» — передусім соціально-філософська поема, бо в ній наскрізна критика сучасних моральних основ тієї верстви українського суспільства, яка претендує називатися «елітою». Ця поема показує «династичну кризу» в українській історії, брак справді шляхетних родів, нащадки яких сьогодні могли б називатися політичною чи економічною елітою.

На жаль, в Україні немає «магнатської» спадковості, а нинішні «мільярдери», як показує автор поеми, — це скоробагатьки, які здобули свої мільйони в шахрайський, злодійський спосіб в епоху «лихих дев’яностих». І відтоді в «ешелонах влади» нічого не змінилося: українська «політична еліта» — це олігархи в оточенні спецслужб, які можуть нищити навколишній простір, не розуміючи таких слів, як історична тяглість, історична пам’ять. Дискурс пам’яті — у філософській основі поеми «Пікнік із мільярдером...». Українська «еліта» — це архіварвари, а звідси випливає тема «травм», бо коли державою керують олігархи, то годі чекати на якісь позитивні кроки для народу. Той «народ» можуть викидати на вулицю з будинків, йому можуть урізати зарплати й пенсії, він може жебракувати і перетворюватися на гнобленого прохача, якщо й далі терпітиме цю владу. Культ сили в поемі протистоїть мудрості життя. «Маргінал» і «сильний світу цього» зійшлися в одному історичному місці — і з цього зіткнення народжується основна проблематика твору С. Бондаренка.

Імпонує насамперед філософський підхід автора — бажання показати цю зустріч магната і «поета» як зустріч різних світоглядів, один із яких приречений на знищення людства. Тема «мільярдера» спочатку пов’язана з такими поняттями, як знищення. «Той, хто був ніким, знову став усім»! «Магнати» закатують катком пам’ять і людей, яких сприймають як плебс.

Проте С. Бондаренко точно відтворює процес «самопожирання» в середовищі магнатів: більша акула з’їдає меншу. І це закон того життя, який частково підпорядкований диким тваринним інстинктам. Бо той, хто не розуміє, що таке історична пам’ять міста, — тварина, наділена владою та фінансовим ресурсом. І серед «магнатів» є свій плебс-пролетаріат і своя верхівка.

Кожен розділ поеми — це кліп, у якому є лейтмотив: «люди гинуть за метал», диявольський шабаш мільярдів, тотальний контроль над людиною, людське падіння, спокута і розгрішення... Дід, якого зустрічає мільярдер, змушує замислитися над тим, що все в житті останнього — лише примарний міраж, за який довелося розплатитися власною душею.

У фіналі автор, хоч як це парадоксально для нашого часу, подає «позитивну перспективу». Він показує, що переродження людини можливе, про що свідчить розділ «Сповідь учорашнього магната».

Бондаренко переосмислює, по суті, фаустівсько-мефістофелівський сюжет. Мабуть, письменник має право піднестися над світом цинізму і показати те, чого в реальності може й не статися або для здійснення чого існує мала вірогідність. Чи віримо ми в переродження олігархів та їхнє розгрішення? Сучасний медіа-світ, у якому виринають інформаційні спалахи про олігархів, — реальність. Станіслав Бондаренко цією поемою полемізує з медіа, які розповідають різні історії про мільярдерів на замовлення самих мільярдерів. І в цьому, певно, соціальна значущість цього твору.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ