На жаль, з гумором у сучасній українській літературі сутужно. Не те, щоб наші письменники тотально позбавлені цієї ментальної окраси, почуття гумору, — Андрухович, Винничук, Діброва, Жадан, Іранець, Кожелянко, Позаяк повсякчас спалахують розкутими веселощами. Але так, щоби написати цілу книжку винятково «заради сміху» (як ото колись утнув Котляревський з «перелицьованою Енеїдою»), — тут згадаєш хіба Чорногуза, Подерв’янського та Меднікову. Як на цілу національну літературу чималої країни — замало. Навіть у глосарії МУЕАЛ (Малої Української Енциклопедії Актуальної Літератури) немає статей «гумор» чи «сміхова культура». А її ж укладач, Єшкілєв, і розуміється, і кохається на жартах.

Тож з’ява на нашому літературно–книжковому ринку видання з виразною претензією і потенцією звеселити читача завжди має статус несподіванки. Часом аж такої, що не знати, за яким жанром подібну новинку числити. Як оце сталося торік із книжкою «Ґвара. Автентична Львівська Абетка» (Івано–Франківськ: Лілея–НВ).

Вона фігурує серед довідкових видань, і тут немає жодної невідповідності. Це популярний словник міської жаргонізованої розмовної говірки, що побутує й понині. На першій сторінці читаємо: «Львівська ґвара, хоч і не досить вписана у формат, живіша від полтавської матриці укрмови, і ніц їй не бракує. Хіба що у довірливих дітисьок постає запитання, чого вони раптом мають вірити книжці, а не вірити бабці, і тую мармуляду величати джемом, фризієрку — перукаркою, а двірець — залізничним вокзалом. І чого раптом не можна вживати «курва горбата» у присутності матусі, «як дідо то завше каже». Отака от мовна дискримінація. Щоправда, як їх не зви, але вафлі «Артек» на андрути не перетворюються. Так і живуть в одному місті і фата з вельоном, і батяр з гопником, і карменадлі з відбивною. І навіть фацет із братішкою».

І далі ми дізнаємося літературний «переклад» багатьох смачних висловів, які донедавна вживу можна було чути хіба у Львові. Та галицькі літератори складають, либонь, найактивнішу частку нинішнього письмен­ства, тож устигли призвичаїти загальноукраїнського читача до багатьох перлів ґвари, які вже не потребують тлумачення. Але навіть начитаний читач знайде тут чимало нового для себе знаття. Про те, наприклад, що «копанка» — то футбол, а «руханка» — фіззарядка; «пироги» — вареники, «маринарка» — піджак, «виходок» — туалет.

Більшість пояснень подано через відповідники з нормативних словників, частина — через авторське тлумачення («вар’ят» — крейзі–мен, «наразі» — галицький недогудбай), і на кожному розгорті міститься ще й одна–дві мікроновели про найславетніші витвори львівської ґвари. Як–от: «Холєра ясна — формула, котра дозволяє галичанам висловити максимальне обурення у майже літературний спосіб. І ніби не послав, і ніби не образив. Але якщо слово « «ххххуууолєєєра» протягнути у відповідний спосіб, то все стає зрозумілим і без тюркських матюків: неправильно людина вчинила, навіть вельми». Або ж: «Грати (гратися) — кохатися, у такому собі безкомпромісному варіанті. Всі львівські батьки знають сенс цього вульгаризму без жодних словників чи підказок. Тож їхні дітки у пісківниці не «граються», а винятково «бавляться». Зрештою, погратися у «котика і білочку» можуть і батьки. Але суто після 24:00».

Подані у такому вигляді коментарі претендують вже на інший жанр: історія повсякдення. Колись подібну книжку написали Олександр Кривенко та Володимир Павлів. Їхня «Енциклопедія нашого українознавства» (уперше видана 1997–го) так само багатовимірна: це і цілком серйозна оцінка тодішніх галицьких соціополітичних реалій, і геть несерйозний стьоб з усіляких надмірностей, у тому числі й квазіпатріотичних та псевдоестетичних. Цілком у фарватері книжки Кривенка–Павліва просувається й їхній молодший колега–журналіст Антін Борковський, автор текстів «Ґвари». Судіть–порівнюйте самі: «Раґульський — універсальний естетичний критерій, котрим можна описати наш неідеальний світ. Це вже значно ширше, ніж просто «простакуватий». «Раґульським» може бути все: тортик, запах, будинок, Геґель, светрик, мерседес, мова, весілля, мешти, зачіска. Вуса і їхня відсутність. Торбинка «луї моветон» чи полотняна торбинка. Серіал «Санта Барбара» чи «Довґіль». Раґульським є все, що не належить Тобі чи Тобі ж не до вподоби. Крім, ясна річ, зображення в люстерку».

Зрештою, саме цими коментаторськими новелами книжка виходить далеко за межі довідника з локального мовного феномену й перетворюється на добру фейлетонну публіцистику загальноукраїнського діапазону, де авторські спостереження віддзеркалюють кумедні побутові стереотипи, притаманні чи не більшості громадян. До прикладу: «Гарувати — тяжко працювати. Улюблене слівце з професійного лексикону і лінюхів, і трудоголиків — від мера до двірника. На цілком резонне жінчине питанко, чого він досі не в хаті, жоден хлоп не відповість, що «він у справах» чи просто «на пиві з кумом». — «Я ще гаруууую, — простогне він трагічним голосом. І драматично додасть: — тєєжко».

Таку ось книжку «нашрайбали» (написали) веселі львів’яни. Окрім А.Борковського, це також автор ідеї Юрко Назарук та зазначені у вдячному слові «кодифікатори» ґвари — відомі мовознавці та ще більш знані літератори (Ю.Винничук, ­Т.Возняк, А.Павлишин, І.Лучук). Тут же хресними батьками неформатної мовної рефлексії нової України проголошено Сестричку Віку та Братів Гадюкіних. А проілюструвала «Ґвару» дотепними колажами Гриця Ерде — і то так, що книжку можна аналізувати за ще однією жанровою рубрикою: як мистецький альбом. Не дивно, що наклад «Ґвари» фактично спродано і ближчим часом з’явиться друге видання.

 Костянтин Родик