Сльозливо–бромна історія України, писана під наглядом різних окупантів, не припускала можливості існування героїв, здатних настромлювати зайд на списи. «Справжня історія України» — то були оповідки про співучо–танцюристих, але простакувато–хитруватих хохлів, не спроможних захистити своєї честі. Якби двадцять три роки тому хтось сказав «проффесорам» від історії, що Україна матиме дослідників Першої національної революції та визвольних змагань початку ХХ століття, його б узяли на глум або сприйняли як провокатора. Тим часом Революційний зрив 1917—1922 років спричинив появу сотень потужних борців–особистостей. Їхні незнані імена повертає українському загалу відомий письменник–пошукач Роман Коваль.

Щойно він завершив п’ятикнижну серію «Отаманія ХХ століття», де раніше побачили світу історії отаманів Орлика та Зеленого, розповідь про Михайла Гаврилка та спогади Юрія Горліса–Горського. Тепер ось з’явився й «Іван Ремболович» (Вінниця: Державна картографічна фабрика). Герой цієї книжки — особистість, не відома навіть землякам–чернігівчанам, адже уродженець Городні втратив зв’язок із батьківщиною майже століття тому. Та й для фахових істориків Іван Семенович — незручна постать, адже завершив військову кар’єру 1944–го в лавах 1–ї Української дивізії під Бродами. Якщо отаманів–холодноярців прокуратура нашої, де–юре незалежної, держави не реабілітує і не визнає борцями за волю України, то що вже казати про дивізійника! Хоч як прикро, але «незалежні» прокурори й досі є гідними спадкоємцями Андрія Януарійовича Вишинського, для котрого усі, хто зі зброєю в руках боровся проти більшовицької Москви, лишаються «бандитами», «ворогами народу».

Попри назву, книжка не лише про Івана Ремболовича, а й про учасників Другого зимового походу Української повстанської армії Юрка Тютюнника (І.Ремболович залишив збірку спогадів «Базар»), старшин Української армії та дивізії «Галичина». Автор із клаптиків складає життєписи сотень незнаних вояків, вишуковує їхні фотографії — воїнів кількох армій. Ті, кому довелося ділити з І.Ремболовичем глевкий солдатський кусень, небезпеку важких переходів, роки поневірянь на чужині — згадують про нього з теплотою й повагою: як про справжнього офіцера — батька для підлеглих, взірця для колег. Ще в 1918–му його шваґро — О.Храпачов — характеризував Ремболовича як «людину, яка вміє тільки воювати».

То хто ж він, цей український «Рембо»? Людина, котра, за власними словами, не була вродженим націоналістом і долучилася до боротьби за незалежність України достатньо випадково. Та й, як зазначав на презентації книги її автор, невідомо, чи мав І.Ремболович і дещицю української крові. Проте, одного разу взявши до рук ­зброю, він не полишив її в боротьбі за Українську державу аж до загибелі.

Починав Іван Ремболович свій шлях борця за Самостійну Україну як отаман півсотні Вільного козацтва на Чернігівщині в 1918 р.; далі — начальник зв’язку Дієвої армії УНР; закінчив командиром саперного куреня дивізії «Галичина» у 1944–му та учасником підпілля ОУН на Прикарпатті у 1944—1949 рр. Завершив земний шлях 8 вересня 1950 року в катівні НКВС. Товариші по зброї двічі «ховали» його — у 1921–му й 1944–му. Тяжко поранений, завдяки підтримці українських селян він повертався до боротьби, котра й була для нього власне життям. А між цими «смертями» було таке життя... Адже що страшніше — власна смерть чи загибель друзів і нареченої, московський полон, страшні польські табори чи 17 місяців німецької тюрми, загибель Української держави чи смерть сина Юрка та дружини Ванди?

Завдяки невтомній праці Романа Коваля підполковник Іван Ремболович залишився в нашій історії. Хоч і досі офіційно не реабілітований. Хіба на цвинтарі дивізійників біля міста Золочева Іванові Ремболовичу встановлено символічний хрест, а в Івано–Франківську є вулиця його імені.

Костянтин ДИКАНЬ