81-річний письменник легко ділився своїми думками, розповідав про літературну працю, про себе.

ZAXID.NET пропонує витяги із розмови.

Про сім’ю та малу батьківщину

Я вважаю себе львів’янином. Я прожив більшу частину свого життя у Львові. Живу  тут із 1947 року, із перервами, різні були причини для того. Сам з Коломиї. Я її дуже люблю. Багато писав про неї і ще писатиму. Це місто надзвичайне. І зрештою воно мені дуже рідне. Недалеко від Коломиї є село Трач, в якому я народився. Там батько мій працював вчителем. Нас було троє у батька – брат, сестра і я. Брат Євген, спогади якого я видав посмертно, його спогади про перебування у воркутинському концтаборі. Він воював в УПА, потрапив у полон, був засуджений на 20 років. Батько вчителював. Я був наймолодший у сім’ї. Вони прожили набагато менше від мене. І, очевидно, Бог мені сказав: прожити за них ще порцію, яку мали вони відбути на цьому світі.

Про літературу

Є якийсь такий чи проклін чи дар Божий, що дитина народжується - і співає, дитина народжується - і малює вугіллям по стінах, і ніхто не знає, що то має бути оперна співачка/співак чи художник… Я писав. Я писав все, що бачив, і підписувався. У 5 років я навчився читати, а в 6 – вільно читав. У батька була досить поважна бібліотека, я читав все, що потрапляло під руки. Але знав, що всі ці книжки підписані кимось, то чому я не можу підписатися під тим, що я написав. Це викликало сміх у моєї сім’ї, зокрема в мого брата, якого я дуже любив. Він був моїм товаришем, але я від нього в дитинстві зазнав дуже багато прикрих хвилин. Він тоді був дуже дотепний, а я ще тоді не мав почуття гумору. Це вже тепер я маю: коли з мене кепкують друзі, то я з того сміюся сам, бо знаю, що це найкраща зброя.

У Львові розпочалася моя літературна робота. З 1954 року я почав себе вважати професійним письменником, дебютував новелою. Це дуже гучно звучить «професійним», бо я себе на жарт називаю професійним політиком – я ж був депутатом Верховної Ради, тому можу й так себе називати, але це зовсім іронічно, самоіронія. А професійним письменником я таки став, бо це моя професія. Я дуже багато мав задатків: хотів співати, служити в церкві (десь в дитинстві були такі мрії), любив сільську працю (батько мав воли) і знав сільське господарство – з мене був би дуже добрий господар, якби сталося так, а не інакше. Але все це відлетіло, я тепер нічого з цього не вмію, окрім писати.

Якби я знав, що у мене дуже зле виходить, а я дуже самокритичний до себе і  вимогливий, то я би поламав перо давно, якби знав, що я є посередність. Я не хочу бути посередністю, я не люблю посередності. Посередність є найгіршим злом і в мистецтві, і в  житті, і в економіці, і в усьому, бо нездару – видно, а геній – недоступний. А я - професійний літератор. Люблю цю роботу. Без неї жити не можу. Коли я встаю – о 6-7 ранку – і у мене гладкий стіл: немає розкиданих паперів, заготовок, незакінченого розділу чи інше, то мене огортає якась не те, що тривога, дискомфорт, я впадаю у пригнічений стан. Я знаю, що до обіду буду нудитися без роботи, бо мушу щось робити. А не вмію нічого іншого робити, то роблю це.

Література як робота

Я переписую кожну свою річ найменше 5 разів. Перший чорновик, переписую майже відразу. Мушу його сам для себе розшифровувати, бо десь думка швидше йде, ніж перо. Цей чорновик я рву, щоби не говорили, що я такий неграмотний як наш Президент. Вдруге перечитуючи, правлю, що не зовсім подобається. Тоді втретє переписую. Його даю читати найдовіренішій особі, яка розуміється на літературі, є доброзичливою і дуже вимогливою… Коли вона той рукопис повертає, він на полях стає чорний й іноді навіть глузливий…

Я передруковую ще раз начисто. І відтепер текст не має змінювати ніхто, крім коректора, який знаходить, що десь пропущена кома чи є орфографічна помилка, чи русизм вжитий, що в мене трапляється, адже вихований в галицькій російській колонії. Всі рукопису я рву, тільки останній залишаю і той, що правлений моїм першим читачем (бо це може бути комусь цікавим).

Буває десь страх перед ненаписаним папером. Панічний страх. Його треба здолати, хоч і тяжко. Коли починаєш новий твір, мусить бути таке перше речення, яке буде  паспортом всього твору. Якщо воно не вдається, то його треба перекреслити. Часом я це роблю… Але потім сама рука пише.

У своїх 20 історичних романах переглянув українську історію від ХІІІ ст. до нашого дня. Багато віддав часу і нашим дням, аби їх зафіксувати. Бо знаю, що років через 50-100 люди будуть цікавитися цією добою: що це був за народ, як вони здобули незалежність, чим жили, яких вибирали президентів, як боролися.

Жарти

Якось Д.Павличко мені говорив про те, що мене тут (у Львові, – ред.) всі знають, а я йому: «Ну, кілька бомжів знають, вони вітаються зі мною і кажуть Роман Іванович. А решта – не знаю, чи знають». А тебе, кажу, знають точно, бо ти з трибуни постійно виступаєш. А він: «Я давно у Львові не був. У Львові мене уже давно не знають». От так скромно ми один про одного піджартовуємо.

Популярність

Я не можу скаржитися. Як йду по вулиці, зі мною часто вітаються люди. Я чемно кланяюся. Мені надзвичайно приємно, що мене впізнають. І якби я нічого не робив, мене б стільки не знали, а так виходить, що щось я все-таки зробив.

Євген Пашковський

Абсолютно несподіваний для української літератури і цікавий Євген Пашковський. Його неможливо читати, як Джойса. Його твори – як та злива мови, багатство її. От так, ніби їдеш поїздом і фіксуєш ліси, поля, сади – і все це гарно. Я не скажу, що він мені подобається у поведінці. У нього важка натура і життя в нього було важке. Але це письменник, який створив свій стиль. А письменник – це і є стиль, якщо письменник не має стилю, то нехай ламає перо.

Національна незгода

Навіть великий Мазепа казав: "Від незгоди ми пропали, самі себе зруйнували". Це як традиційна демократія, як традиційне хліборобство, традиційна пісенність наша, так і традиційна незгода є у нас. На святі Злуки всі були окремо – Яценюк окремо, Тимошенко окремо, ще хтось. І не будуть вони ніколи єднатися. Так було завжди. Але трапився Коновалець. Із Зашкова. Хто сподівався, що цей студент об’єднає всю Україну як полковник, як стратег, як підпільник, як політик тощо - за що його і вбили. І почалися роздори. При ньому не було роздорів. Він був лікарем своєї нації. І ще такий чоловік з’явиться.

Національна ідея

Національна ідея – це те, що живе в нас. Не стидайтесь слова «націоналіст». Ми всі є націоналістами, і це – позитивно. Те, що вони нас називають націоналістами і вкладають у це свій шовінізм, що є ворожою субстанцією, а націоналізм – позитивною.

А негативний зміст у це слово вкладають росіяни, думаючи про себе, про свій шовінізм. Ми ж будуємо національну державу.

Я не розчаровуюся в майбутньому України. Я оптиміст. Вважаю, що перед Україною – велике майбутнє. Я це знав ще тоді, коли того майбутнього і видно не було… Я знав, що всі імперії розпадаються… Але буде трудно, буде тяжко.

Аліна Небельмес