Михайлина Коцюбинська – одна з найавторитетніших і найзворушливіших постатей нашої культури останніх десятиліть тепер уже минулого і початку теперішнього сторіч. Ми звикли до трохи академічного характеру будь-якого культурного процесу, а особливо до осмислення цього самого процесу, забуваючи про те, що незрідка суб’єктами, авторами цього процесу є не просто живі люди, а люди, які мали й мають живий зв’язок із попередніми генераціями української культури.

Для мене в оці дні закінчився безпосередній зв’язок наших сучасників не тільки з ХХ, а й із ХІХ століттям. Михайлина Хомівна була ніби персоніфікованим містком у ХІХ століття. Я тепер уже не можу назвати людину, дивлячись на яку можна було б пригадати ХІХ століття. 

Михайлина Хомівна – рідна племінниця Михайла Михайловича Коцюбинського. У російського письменника-літера­турознавця Юрія Тинянова є такий вираз: «домашня семантика» того чи іншого літератора. Йдеться про те, що в таких людей, як Михайлина Хомівна, було не тільки спеціальне академічне, цехове ставлення до українського літературного минулого, а й цілком живе, домашнє. Донька молодшого брата Михайла Михайловича, вона тримала у своїй пам’яті безліч фактів, пов’язаних із великим українським письменником.

Я пригадую, що зовсім недавно, кілька місяців тому мені випало з нею говорити про стилістичне обличчя повісті Коцюбинського «Fata morgana». І вона раптом почала пригадувати, як із батечком ще маленькою дівчинкою їздила на Чернігівщину у Вихвостів – село, яке пережило ті події, що їх відтворив Коцюбинський, і там спілкувалася з бабусею, котра стала прототипом Маланки. Вона говорила про повість водночас як літературознавець, як небога письменника, яка добре володіла біографічними та іншими фактами, і нарешті, вона говорила про це з надзвичайно великою, суто людською зацікавленістю. 

Михайлина Хомівна була пов’язана з попередніми генераціями української культури безпосередньо. І це надзвичайно важливо, бо будь-які зв’язки такого напряму незрідка брутально припинялися знавіснілою історією ХХ століття. Можна пригадати, як фактично була знищена, принижена й репресована фамілія Лесі Українки, клан у найширшому розумінні. Як був знищений рід Старицьких. Власне, те саме відбулося з Коцюбинськими. Але Михайлина Хомівна, українська літературознавиця, письменниця, громадська діячка, перебувала при цьому самому зв’язку і не віддавала своєї комунікації в якісь недобрі руки, вона не корилася тим, хто хотів припинити ту комунікацію. 

І відповідним чином вже в 50-ті, а особливо на початку 60-х років минулого століття Михайлина Коцюбинська входить у те саме громадське поле, яке тепер належить чітко й недвозначно назвати опозиційним. Ідеться про те, що на цьому полі нечисленні діячі тогочасної української інтелігенції кинули виклик тоталітарному режимові. Спочатку Михайлина Хомівна робила це у своєму літературознавстві, працюючи у відділі рукописів Інституту літератури імені Шевченка. А восени 1965 року під час інциденту на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вона відверто заявила про своє неприйняття всього негативного, що нагромадило на той час радянське суспільство. Її виключили з партії, звільнили з роботи, але вона продовжувала свою громадянську діяльність і водночас не полишала літератури. Доволі сказати, що інтенсивна присутність поета Василя Стуса в нинішній Україні – це серед іншого похідне від безпосередніх зусиль Михайлини Коцюбинської: як коментатора, як видавця, як свідка на його процесах, як, зрештою, людини, яка надзвичайно поціновувала нашого видатного поета. 

Водночас усі факти українського літературного буття вона ставила в дуже широкий контекст. Добре володіючи іноземними мовами, Михайлина  Хомівна перекладала українською з англійської, французької. Пе­рек­ладала знаменитого французького поета Жака Превера і писала про нього. Перекладала американських англомовних індіанців. Та найголовніше те, що вона безперестанку в ті найважчі часи залишалася при пафосі вільної української культури в ситуації невільного українського суспільства. 

Вона за це розплачувалася, й розплачувалася жорстоко. Близько 20 років її фактично не друкували. Але як тільки бодай трохи перемінилася українська атмосфера, Михайлина Хомів­­на включилася в роботу так інтенсивно, ніби була молоденьким аспірантом від україністики. І зробила надзвичайно багато: працювала над спадщиною Стуса, до останньої хвилини працювала над епістолярною спадщиною Чорновола, окрім того, належала до того героїчного колективу, який порівняно нещодавно видав листи до її дядька Михайла Коцюбинського. Це чотири томи. Михайлина Хомівна – відповідальний редактор кожного тому, а в них десятки тисяч чи не сенсаційних фактів довкола українського і літературного, і су­спільно-громадянського процесу кінця ХІХ – початку ХХ сторіч. Характерно, що майже всі кореспонденти Коцюбинського потім опинилися або в еміграції, або в сталінських таборах. Довкола Михайла Коцюбинського було доволі багато недоброї радянської кон’юнк­тури, якогось квазімарксизму, а ось завдяки виходу чотиритомника ми можемо відчути атмосферу українських 1890-х років, коли тут, на Наддніпрянщині, інституалізувалася українська культура, з величезними труднощами, але вона повставала, йшла до якогось серйозного буття. Перша світова, а потім революція припиняли цей процес, але він усе одно тривав. Михайлина Коцюбинська сама особисто його продовжувала, розуміючи всю відповідальність своєї безнастанної роботи на користь української культури.

Ми живемо в дуже драматичну хвилину нашої країни, коли українофобство наїжачилося щодо нашої культури, зрештою, можливо, входимо навіть не в драматичну, а трагічну стадію нашого культурного розвитку. Але в мене таке враження, що ми виграємо нашу культурну справу саме тому, що в нас були і є такі діячі, як Михайлина Хомівна, яка попри те, що залишила нас на 80-му році життя, потому вже безперестанку асистуватиме тим чи іншим українським культурним процесам. І я маю надію, що ці процеси не припиняться ніколи.

Михайлина Хомівна жила українською культурою й відтак і далі житиме в ній, доки та існуватиме. Хто тепер продовжуватиме справу Михайлини Коцюбинської? Будемо відверті, звичайно, знайдуться фахівці, але це вже буде трохи інша комунікація з нашим українським минулим.

Вадим Скуратівський