Натомість у нас стали популярними історії сіл. На Чернігівщині я, принаймні, знаю списані життєписи Жуклі, Дягової, Хлоп’яників, Шаболтасівки, Пакуля, Седнева, Добрянки, Роїща, Петрушина. 

«Доля українського села однакова, що на Півночі, що на Півдні, що на Сході, що на Заході України., - написав митрополит Львівський і Сокальський Димитрій (Рудюк). -   Читаю двохтомник Миколи Тимошика "Село" і дивуюся - скільки потрібно було автору вкласти натхненної праці, щоб так потужно, всебічно розкрити історію своєї Малої Батьківщини в контексті української історії. Незбагненно, неоціненно... Праця варта уваги всіх, особливо тих, хто розмірковує над долею України, її колиски - українського села, яке з надпотужного націотворчого чинника справжнього непідкупного українства перетворилося сьогодні у "вмираючого колоса", в якому ледь жевріє духовне і культурне життя, або ж взагалі такого вже давно немає. Читаючи ці книги, думаєш, якби зреалізував свій задум про історію рідного села, то написав би точно в такому контексті. По щирому заздрю автору, перед яким розкривалися архіви, який роздобув чимало інформації, перед яким розкривалися (і не розкривалися) вуста старожилів, односельчан!» 

Книга – двотомовик Миколи Тимошика «Село» дійсно унікальна. Не тільки обширом опрацьованого матеріалу, але й умілим, хірургічно точним і терапевтично дбайливим зрізом села, як явища – у селі ж бо кожен кожному як не сват кума брата у третіх, то небіж дядька ятрівки точно… І тому митрополит Димитрій мудро підмітив і те, як НЕ розкривалися вуста односельчан. Тим паче сміливим є вчинок  автора, що так дбайливо препарував своє село. 

Я он написав про бабу – сусідку чорнороту, що воювала з моєю бабою Лисаветкою, заголяючи спідницю і показуючи …свій протест, так її внучка ледве стала зі мною розмовляти через рік по виході книжки… А тут ще й пишучи про конкретного активіста – комнезамівця, автор наражався на посутнісну образу його нащадків…

Ряд статей – нарисів читаються майже як художні оповіді, та ще й з присмаком пригод – скажімо, про архієрейські візитації до Данини. Та й саме походження села є своєрідним детективом і тут треба віддати належне Миколі Тимошику, що він, працюючи 5 років над цим капітальним звершенням, побічно зайнявся і успішно довів до постанови Верховної Ради повернення селу історичної назви – із радянського Данине село знову стало зватися, як і колись – Данина. Називаю ще одному київському професору із кола моїх кореспондентів – Івану Заїці приклад його колеги, адже уродженець села Ярошівка Талалаївського району ніяк не може повернути своєму селу історичну назву і воно досі лишається Українським. Під псевдопатріотикою назви криється малоросійство – Українське в Україні є таким же дивним, як би в Польщі було село Польське чи в Чехії Чеське… 

З особливим інтересом я перечитав що пише дослідник історії Данини про товариство «Просвіта» - в цьому селі, як і в переважній більшості, «Просвіта» була. «Багато данинців, маючи від природи дар до співів, об’єдналися довкола новопосталої в 1919 році «Просвіти», де організувався народний драматичний театр, що давав і вистави, і концерти. І не лише в своєму селі. Так, за даними архівної довідки, драмтеатр готував за рік до п’яти спектаклів» - це з публікації Миколи Тимошика в журналі «Сіверянський літопис» (« Українське село під більшовиками: Усталена версія і прихована правда (на архівних матеріалах сіл Ніжинської округи). «Сіверянський літопис», № 6 2015). 

Ще приклад життя «Просвіти»: «Змучені й розчаровані за роки хаосу й розрухи селяни зазвичай ставали на бік тих, хто не хотів носити червоноармійські шинелі. Без міцних чоловічих рук українське село вигибало. Люди вдавалися до різних форм, аби захистити своїх односельців від неминучої розправи більшовицьких комісарів. В архівних теках зберігаються написані від руки і завізовані печаткою Данинського відділення Товариства «Просвіта» такі посвідчення:

«1921 рік, 6 лютого. Посвідчення Особи як-то: Татаренко Михайло Григорович, Мірошник Демид Сергійович, Кулик Андрій Юхимович, Кательницький Яків Андронів, Полтавець Мусій Корніїв дійсно є працьовники при Данинським Товаристві «Просвіта», без котрих «Просвіта» понесе великий рух в її праці й освіті людей. Прохаємо вичеркнути зверху поставлених осіб із списків дизертирів так як на них подано клопотання до Ніжинського повіткому»  (там же).

Я ж можу похвалитися, що журнал, де, зокрема, публікувалися частинки дослідження професора Тимошика, заснований чернігівською «Просвітою» і виходить завдяки ентузіазму видатного просвітянина Сергія Павленка. Але тут же маю сказати й про те, що нам виявилося практично неможливим відновити «Просвіту» на початку 90-х років минулого століття у селах – так пройшовся по них комуністичний мор і каток, що тільки де-інде піднімалася отава відновленої «Просвіти». Згадаю хіба що Горбів Куликівського району та в деякій мірі – Брусилів під Черніговом, а решту треба довго згадувати, адже навіть не в усіх райцентрах «Просвіти» постали…

…Митрополит Димитрій в одному таки помилився – наші села це не галицькі і волинські села, що не зазнали голодоморного тлуму, тут все оживає важче тепер і піднімається туго, пам’ятаючи ті жахи, яких не зазнало (слава Богу!)  галицьке село. 

Другий том книги – дослідження Миколи Тимошика має симптоматичну назву «Трудний шлях відмосковлення». Ми його всі зараз проходимо – і на російсько- українському фронті, і в окупованому Криму, і тут, у глибинці сіл і містечок. Та й навіть в академічних установах, де юну й талановиту вчену- винахідницю з Ніжина цькують її перестарілі колеги, щоб не висовувалась… А все починається з історії, що добре довів своїм двотомовим трудом професор Микола Тимошик. Знатимемо історію – справжню, трудну, не перебрехану московськими зайдами – переможемо швидше і назавжди.