Тому конкурс літературних критиків, оголошений «Буквоїдом», може виправити ситуацію – проте не треба лестити собі: не виправить. Так само не вплине на літературне життя рейтинг «ЛітАкцент року», який відбувся 27 січня – вже вдруге після минулого року. Я вже обмовився тоді, що там розставляли акценти переважно не критики або, скажемо так, недокритики. Сумлінно назвав кілька прізвищ, опублікованих у прес-релізі. Вказаний там серед інших Євген Баран обурився: вони – критики, критика буває різна, а я – дебіл.

Нехай. Все одно повторюся: літературної критики в Україні немає.

Справжньої, повноцінної, фахової літературної критики, яка впливала б на літературне та видавниче життя хоча б на половину в такій мірі, як точечно розбурхують його неперіодичні, проте – найбільш грамотні книжкові рецензії від Михайла Бриниха. Кожна з них обурює. Причому не тих, кого Бриних критикує, а тих, хто себе вважає фаховими критиками. Бо, витираючи ноги об чергового автора, Бриних, лишаючись демонстративно суб’єктивним, завжди розбирає текст по гвинтиках. Пояснюючи, чим саме він, на його думку, поганий. Або – не часто, але буває! – чому саме цей текст, на його думку, не поганий. Або – що зовсім уже рідкість! – чому саме цей текст на його думку класний. Тоді як інші, хто називає себе критиками, заявляючи щось на кшталт: «Критика буває різна, як і сфера інтересів критика», одноманітні в виборі книг для так званої критики.

Насамперед це – поетичні збірки та антології. Те, чого аж ніяк не прочитає хтось за межами: а) пересічного філфаку; б) блогосфери; в) спеціалізованих Інтернет-ресурсів. До того є поетична книжка мало того, що не кожному дається до сприйняття, так ще й має обмежений тираж. Маленький тираж і непридатність для масового продажу – ось перший критерій, за яким обирають критики об’єкти для оспівування – інакше численні відгуки колег на колег не назвеш. Корпоративна етика (коли когось треба похвалити за бароковість мислення та модерний дискурс) – не фахова критика.

Далі – це все, написане Юрієм Андруховичем та Оксаною Забужко. Так уже склалося, що ці двоє авторів ось уже мінімум 15 років перебувають в авангарді актуальної української літератури. А де-факто згадками про них актуальна українська література в пресі і обмежується. Тому критик може: а) похвалити книжки цих двох авторів, нічим не ризикуючи, бо їх прийнято хвалити; б) полаяти книжки цих двох авторів, тим самим привернувши до себе увагу загалу: дивіться, мовляв, якій я сміливий, копнув під зад короля Франції (це так хвалилися один одному персонажі старої французької комедії «Четверо проти кардинала»). В обох випадках любов’ю до художньої літератури тут майже не пахне. Натомість є бажання намалюватися в тіні авторів, які все одно лишаться відомими, напишуть про них щось чи ні. За великим рахунком, аби написати рецензію на Андруховича, його вже не треба читати!

І наші «критики» НЕ ЧИТАТИ навчилися.

Анонсуючи свій новий роман «Залишенець», Василь Шкляр сказав (ці слова є на обкладинці книги, виданій Клубом Сімейного Дозвілля): «Українська літературна критика ненавидить стрімкий розвиток подій. Я не збираюся їй догоджати». Василю Миколайовичу, та персоніфікуйте ж оту саму критику, яка чогось там ненавидить і якій Ви не збираєтесь догоджати! В «Українському тижні» читаю фразу культуролога Вадима Скуратівського: «Щойно за кордоном виходить українська книга в перекладі, як на неї за перший тиждень продажу виходить до 25 рецензій». Де хоча б 5 фахових рецензій на «Залишенця», критики? Роман справді суперечливий, контраверсійний, у чомусь провокативний – але це не причина його НЕ ЧИТАТИ. Бо треба доводити кваліфікацію і писати рецензію на історичний, ба навіть – історико-пригодницький роман, а цього ви робити не вмієте! Бо не читаєте ані історичних, ані історико-пригодницьких, ані просто пригодницьких романів. У кращому випадку – Умберто Еко (не «Ім`я троянди», для вас це – попса, ви балдієте від нудного «Маятника Фуко» і здатні пояснити кожне речення так, ніби самі його писали), у гіршому – на черговий український переклад Кафки чи Джойса. А ще наші критики прекрасно знаються на Фредерікові Бегбеде, Мішелеві Уельбеку, Орханові Памуку та Ельфриді Елінек. Про них пишуть із задоволенням та безкоштовно, особливо якщо видавець презентує примірник.

У цьому контексті саме «ЛітАкцент» - показовий рейтинг. Я вже не кажу, що обидва рази, визначаючи кращу книгу року (за їхньою версією) наші критики порівнювали поезію з прозою. Церемонія, яка відбулася цього разу, довела цілковиту неспроможність тих, хто хоче бути критиками, зрозуміло пояснити, чим же, крім комерційного успіху, погана книга Люко Дашвар «Рай. Центр».

Тому про її вади говорила письменниця Яна Дубинянська. І їй можна пробачити справді не фахові звинувачення: а) тираж великий; б) продається добре; в) написана як «мило», тобто – для кіно (а це взагалі гріх – працювати для кіно); г) стилістика там гуляє; д) попередні книги авторки теж, на жаль Яни Дубинянської, добре продавалися і продаються…

Проте трохи згодом читаю рецензію Яни Дубинянської на книгу Маріанни Малиної «Фіолетові діти» - так це ж небо і земля! Кожен аргумент підкріплений, кожне зауваження обґрунтоване, словом – письменниця-фантаст Дубинянська оцінила письменницю-фантаста Малину, і тут вона знає, про що пише (ну, хіба що книги Дашвар і дебютна книжка Малиної продаються краще, ніж книги самої Яни Дубинянської, але це вже деталі).

До чого це все сказане: ЖОДЕН із тих, хто вважає себе фаховим літературним критиком, вдалий, як на мій скромний погляд, дебют письменниці-фантаста з Євпаторії навіть не спробував оцінити! Читати фантастику, аналізувати її та критикувати треба вміти. Я не вмію. Дубинянська – ймовірно. Але вона – не літературний критик. Принаймні, не чув від неї такого самовизначення.

Ірину Чернову (Люко Дашвар) так звані критики лають за тиражність і широкий читацький успіх. Ірену Карпу – за те, що публічна особа і поводиться зухвало. Таню Малярчук не люблять за те, що всі попередні книжки видані одним томом, але терплять, бо вона – не публічна особа, на відміну від Карпи. Марію Матіос називають «сучасним Стефаником», Тараса Прохаська – «українським Маркесом», і на цьому рецензування їхніх творів переважно завершується. Сергія Жадана не люблять, бо він публічний, його читають студенти, а він потурає їхнім смакам. Любомира (Любка) Дереша не люблять, бо модний, хоча й не публічний. Ірен Роздобудько надто глянцева, це погано. Ще вона – чомусь «українська Марініна», хоча написала півтора детективи проти трьох десятків марінінських. Галина Вдовиченко… не хочу повторювати всіх слів, якими так звані критики обзивають її комерційно вдалий дебют. Олесь Ульяненко – «чорнушник», але чому – так ніхто з критиків і не пояснив. Ну, а більшість вітчизняних книжок взагалі проходить повз увагу тих, хто нібито професійно займається читанням і критикою прочитаного.

Давайте повернемося до Марініної та заодно – Акуніна. Тільки виходить новий їхній «попсовий» твір – одразу російська преса наповнюється відгуками критиків. Вони не завжди хвалебні, але вони завжди є. Візьміть будь-яку, не обов’язково – попсову книгу іноземного автора, перекладену та видану в Росії чи в нас. Там на обкладинках завжди – цитати з рецензій. Складається враження, що по обидва боки кордону критики однаково не байдужі до Бориса Акуніна, Ірвіна Велша, Віктора Пєлєвіна, Умберто Еко, Стівена Кінга, Чака Палагнюка, Джона Грішема – їх цікавлять як «серйозні» письменники, так і автори детективів, містичних трилерів, любовних романів, фантастики, фентезі, історичних драм.

А хто з критиків в Україні готовий прочитати детектив і написати ФАХОВУ рецензію? Не «це все чтиво, попса, а значить – не варте нашої уваги гавно», а пояснити, що в цій чи іншій книжці не так, крім великого, як для України, тиражу і щирої любові певної категорії читачів.

Хто з так званих критиків готовий, утихомиривши гординю, пояснити причини популярності романів Ірини Чернової – або текстів Ірени Карпи – або… або… або… Відповідь буде ось яка: «Ми не опускаємося, аби таке читати і аналізувати». Ну, тоді це – вияв непрофесійності. Адже професійний літературний критик мусить бути і професійним читачем. Заодно – розуміти чи намагатися зрозуміти систему координат того чи іншого автора.

Взагалі, спроба зрозуміти будь-що притаманна людині, котра називає свою діяльність творчою.

Критик – це передусім порадник. А «не писати книги для кіно» - це не порада. «Це погано, бо погано» - теж не порада і не рецензія. «Це погано, бо я не розумію і не приймаю» - ближче до істини: далі мусять іти пояснення, чого саме не може зрозуміти в даному тексті критик.

Є такий фільм: «Ми з джазу». Там джазмен Костя дуже хотів почути думку про свою гру капітана Колбас’єва – єдиного в тодішній країні рад спеціаліста з джазової музики, теоретика. Я хочу, аби в Україні зараз, після конкурсу, оголошеного «Буквоїдом», з’явилося хоча б п’ять-шість критиків, думка яких для пересічного українського автора була б не те, що б важливою – цінною та цікавою. Зараз, на жаль, я таких не бачу.

Хочу помилятися.

Хоча, можливо, критиків нема, бо літератури не зовсім є… Але про це – інший разом, хай це перевариться.