Серед таких – і Федот Шевченко. Він – чоловік середніх років, міцний, наче скеля. І характер у нього твердий. Такі господарі, як Федот, завжди були основою українського села. Вони годували не тільки свою родину, надлишок урожаю продавали. І такі, як Шевченко, раптом стали куркулями за радянською влади, раптом змушені віддати вирощене своїми руками зерно і випещену своїми руками худобу в колгосп. Втім, у цьому колективному господарстві господарів мало, більше голодних ротів, які найшвидше бігли в це нове утворення, бо не звикли працювати, бо заздрили «куркулям». 

Дружина Федота – Сашка – вмовляє чоловіка скоритися, стати, як усі, заради того, аби якось вижити в ці «нові часи, охлялі та люті, як вовки» (так називає 30-ті автор). Вона гарна і покірна, вона теж звикла працювати і теж не хоче віддавати нажите тяжкими трудами майно, але вона реалістка і бачить, чим закінчується непокора, а крім того, вона дуже любить чоловіка і понад усе хоче його захистити.

А ще в Федота є старший брат – Петро. Він одним із перших побіг у колгосп, і хоч живе та їсть за рахунок подружжя, теж агітує за нову форму господарства. Петро – з тих, хто пристосується до будь-якої влади, аби самому було добре. А ще він накинув оком на Сашку і домагається її, часом вдаючись до насильства, погроз і залякувань, що раптом про все дізнається чоловік, добром для жінки це не скінчиться…

Дива не стається. У 30-ті радянська влада прагне упокорити українців, урівняти їх, перетворити на біомасу, вдаючись спершу до колективізації, потім розкуркулення, а далі – голодомору.

Федот дізнається правду про Петра, про те, що старший брат завжди ненавидів молодшого, що хоче зруйнувати його родину, і що звинувачує у засланні не владу, а саме Федота. У Бутченка притча про Каїна та Авеля виходить дзеркальною. Життя вносить корективи в біблійну історію…

Це перша книжка журналіста Максима Бутченка українською. Письменник згадує історію своєї родини і мову, якою говорили недалекі його предки. І через розповідь про одну сім’ю Бутченку вдається розповісти історію цілого регіону. Заморений голодом український Донбас перед Другою Світовою населили росіянами, туди приїздили з усіх союзних республік будувати шахти і заводи ті, хто мав проблеми з законом, хто хотів швидко заробити грошей. Або такі, як Шевченки, - хто вже не мали чого втрачати, бо давно втратили все.

І це безпам’ятство стало однією з головних, якщо не найголовнішою причиною «русскай вєсни» на Донеччині та Луганщині. Про ті події журналіст написав дві книжки: «Художник війни» і «Три години без війни». Невдовзі обіцяє третю.

Кому читати «Куркуля»? Усім, хто цікавиться історією. А ще цю книжку потрібно зробити «мастрідом» для міст, містечок і сіл Донбасу. Українського і тих територій, над якими невдовзі замайорять синьо-жовті прапори.