Re: цензії

15.11.2026|Тетяна Іваніцька-Дячун, лікарка-психіатриня, психотерапевтка, PhD, письменниця
Коли мозок стає героєм казки, а дитина вчиться розуміти себе
14.11.2026|Віктор Васильчук, заслужений журналіст України, письменник
«Ятаган» змушує замислитись…
14.11.2026|Пауліна Малохлєб
Польська критика про роман Володимира Даниленка «Клітка для вивільги»
12.11.2026|Тетяна Граб
Місце сили у Сан-Фурсиско
04.11.2026|Павло Пантелеєнко, філолог та вчитель Ліцею №304 м. Києва
Повернення до витоків слова: чому книжка «Логодіалоги» Олександра Козинця потрібна педагогам і батькам
02.11.2026|Буквоїд
У перекладі угорською мовою вийшов роман Володимира Даниленка «Клітка для вивільги»
29.10.2026|Василь Кузан
Реалізм абсурду
27.10.2026|Юлія Манякіна
Музика розшарпаної цілости
26.10.2026|Павло Пантелеєнко, філолог та вчитель Ліцею №304 м. Києва
Пам’ять, що лікує забуття: 127 відлунь одного роду
23.10.2026|Тетяна Іваніцька-Дячун Лікарка-психіатриня, психотерапевтка, PhD, письменниця
Жити, поки життя триває
Головна\Події\Культура

Події

17.11.2026|09:06|Богдан Дячишин, Львів

Серед рядків – нових і давніх (Фрагменти з написаного)

Життя Андрія Содомори – це невтомна праця, вписана у численні сторінки його книг. Людина з книгою – саме з цим образом почалися мої мандри сторінками захопливого світу Андрія Содомори.

Книжка не помре: «Питання полягає радше в тому, як зміниться внаслідок читання з екрана те, до чого ми раніше бралися, гортаючи сторінки… Втратимо сакральність, яка оточувала книжку в цивілізації, що поставила її на олтар. Особливу інтимність поміж автором і читачем, що їй обовʼязково заважатиме гіпертекстуальність. Втратимо ідею певної “завершеності”, властиву книжці, тож втратимо й певні практики читання» (Марія Зубрицька, «HOMO LEGENS: ЧИТАННЯ як соціокультурний феномен. – Львів: Літопис, 2004. – 352 с. Homo legens (лат. – Людина – читач). Вперше в українському літературознавстві зроблено спробу панорамно висвітлити основні теоретичні проблеми, повʼязані з дискурсом читача і читання, який сформувала літературно-критична думка XX століття).

Практика читання, ідея завершеності – це втрата невидимих духовних стосунків з душею книги. Читаючи Андрія Содомору, поринаєш у плин думок-образів, живеш відчуттям, що крок за кроком, немовби тінь, ступаєш стежками його молодості та зрілого життя, дослухаєшся до його спогадів, до сліз, усміху, пам’яті речей, до всього забутого...

 

                      * * *

Блукає Львовом осінь-листоноша,

                Забуте щось нашіптує мені…

                       У вітру барокового розкошах

                                 Купаються фігури  кам’яні...

                                           «Наодинці зі Львовом»

 

І як тут не зацитувати думку Марії Зубрицької: «Львів без Андрія Содомори, на мій погляд, не був би в символічному значенні повновартісним європейським містом, бо дух античного світу, що його він оприсутнює в сучасній українській культурі своїми чудовими перекладами та есеями, є органічною складовою часткою європейської ментальності» («Leopolis multiplex»). І рідний Львів Андрія Содомори промовляє, бесідує з ним повсякчас мовою дощу: «Та особливо промовистим для мене, – зізнається він, – Львів є тоді, коли “тихо дощить на місто”». Саме тихо (навіть солодко, ніжно: doucеment) (там само).

Тож декілька слів про писане СЛОВО Андрія Содомори. Про його творчість я опублікував три книжки (1. Крихти живого часу Андрія Содомори. – К.: Ярославів Вал, 2017. – 104 с. 2. Слово Андрія Содомори у дзеркалах часу. – Львів: – ЗУКЦ, 2017. – 104 с. 3. Золота жила слова. Львів: РАСТР-7, 2022. – 156 с.) та понад 55 газетно-журнальних публікацій. 

І тут не оминути думок Ігоря Мойсеїва про книгу Андрія Содомори «Наодинці зі словом», яку варто мати в своїй бібліотеці кожному українцеві: «Бо 475 сторінок цієї оповіді є багатоступеневим панорамним розгортанням одвічних і визначальних засад: дивотворчого слова, з якого постає світ і життя, освітлені свідомістю...

… адже йдеться про душу слова як майже живої істоти…

До джерел, до первокоренів (уже тепер) слова йде автор у розглядуваній книзі, застосовуючи величезну ерудицію, насичену фундаментальними образами, мотивами, архетипами непроминальної класики...

Не марно крутиться колесо, бо залишає слід. Власне – намотує слід-дороги на себе. Праця А. Содомори дарує уважникам змогу перечитати теплі сліди людських поколінь, перекладені мовою українського буття...

Дослідження емоційно-смислового “менталітету” – обріїв слова, адресоване всім у нашій спільноті. А ніжна письменницька інтонація викладу, певен, зворушує кожного» («Словерсум від Андрія Олександровича». «Курʼєр Кривбасу». – 2002. – Червень).

 Митець слова усвідомлює час, в якому живе, і свій талант від Бога мусить устократ віддати народу, бо розум має ціну лише тоді, коли служить громаді, любові, духовному збагаченню людини. Таким є Андрій Содомора: «І хто ще має звагу бути правдивим і показати себе таким, яким він є» (Ґете), – саме він має звагу; працює не задля слави, нагороди, завжди ж був таким, як є – скромним, доброзичливим, інтелігентом ще тієї доби, коли мізки думали, а не рахували матеріальні статки.

Мислителі стверджують, що устрій світу – це устрій мови:«Арістотель вважав, що думка і мова відповідають одна одній, тобто, що зі структури мови можна дійти висновку щодо структури дійсності» (Марія Фюрст, Юрґен Тринкс, «Філософія»), але «...видається, що слово перестає бути фактором поступу, втрачає свою основну – ЛЮДИНОТВОРЧУ функцію» (Андрій Содомора, «Від слова до серця, від серця – до слова»). Хоча мені здається, що в цьому устрої ми ще несповна усвідомили ДІЮ СЛОВА: «…меч заховай до часу... але слово / наче стрілу випускай його вчасно» (Ірина Калинець, «Шлюб із полином»).

«…у греків є навіть таке прислів’я: “Яке життя – така й мова”» (Сенека, «Моральні листи до Луцілія». Лист CXIV). Андрій Содомора стверджує, що «Усе пізнається в порівнянні. Перекладач, зіставляючи слово рідної мови з іншомовним, найперше бачить обрії слова, проникає у найглибші його сфери. Саме він сприймає слово чи не всіма відчуттями, навіть, зауважив Горацій, – на дотик. Але найважливіше – слух. Дослухатись до рідного слова – це дослухатись до пісні, історії, сягати самого кореня, і не тільки у граматичному сенсі, а й кореня думок, образів, настроїв… “…Людині належить бачити те, що за словом” – повірмо давній мудрості…» (Андрій Содомора, «Наодинці зі словом»).

Поетичне, прозове й перекладне слово митця – думне слово, його таїна про божественне і земне дивовижно, гіпнотично оживає в кожному рядку текстів, спонукаючи читача до глибинного осмислення життя. Боже, додай сили пізнати таїну енергії СЛОВА, позбирати ці крапелинки роси духу життя людини, зрозуміти первинну єдність усього сущого і того, що духовне і тілесне суть крапелинки роси, в якій уся світобудова, щоб на чорну землю не зронити їх – святі вони, як і земля. І раптом збагнути:

 

Зігнулася під краплею роси

травинка лугова, життя основа:

тремтить на ній, до посвисту коси,

в травинці тій, – уся світобудова.

                          «Пригорща хвилин»

 

Не прагну досліджувати тих чи інших явищ природи, фундаментальних речей буття, а лише заохочую до роздумів, читання. Думки снують пам’яттю минувшини, працюють у сьогоденні й здатні зазирнути в майбуття. Хочеться, щоб моє рясне цитування переконало читача, що я нічого від себе не вигадую, а просто подумки бесідую з авторами прочитаних книжок, думки яких осіли в моїй памʼяті… Про це ж Андрій Содомора…

 

Серед рядків 

           нових і давніх,

серед людей

           близьких і дальніх

думками тут

           і ген десь там –

Стою і я 

           з собою сам…

«Серед рядків і давніх, і нових»

 

Дослухаймося до порад майстра й знавця слова: «На малому – зосереджуймося. Не тільки оком – душею.., щоб – повернутися до себе. Принаймні – озирнутися, прислухатися…» («Наодинці зі словом»). Щоб, мандруючи вулицями старого Львова, чути  музику каменю, дух минулих епох:

 

Піти неквапно Львова вуличками

Немов завислого, мрячного дня,

Коли чіткі втрачає грані камінь,

Піти собі неквапом навмання!..

 

Коли ніщо тут не впадає в вічі,

А радше відступає в глиб сторіч,

Не похваляється, а просто кличе

Образотворчій сірості навстріч.

           «Пригорща хвилин»

 

Вічно теплі спогади дитинства, туга за тим, чого не повернути з незабутнього минулого, що гріє серце й душу:

 

                   Бузок

Бузок запахнув біло, фіолетово –

Дитинства дим.

Стежок на тлі зеленім босе плетиво,

За тином – тин.

 

На перелаз ступивши, завагаюся:

Що там?.. що там?..

Душа бузкова в ніч переливається,

Як в Океан.

 

Бузок запахнув біло, фіолетово

В два голоси.

В Ніщо розвіється з маєвим леготом

Душа Краси…

                            «Пригорща хвилин»

 

Днесь Андрій Содомора працює, щоб СЛОВО РІДНОЇ МОВИ лунало і утверджувалося у щоденному вжитку в усіх закутках України:

 

Нехай гнеться лоза,

А ти, дубе, кріпись…

Степан Руданський, «До дуба»

 

Осмислюючи серцем із вулика життя слова і для слова, читаймо: «Ми вживаємо термін Гайдеґґера: мова – дім буття нації, тож про яку націю йдеться?» Роздумуймо: «Хто сказав, що ми бідні? Бідні – убогодухі. Бідні ті, хто не має теперішнього-минулого. Воно присутнє буде доти в нас, доки СЛОВО НАШЕ З НАМИ» (Павло Мовчан, «Український формат»)…

Відтак запрошую в духовно-сердечні мандри стежкою ЗОЛОТОЇ ЖИЛИ СЛОВА речей; світ сучасного, минулого, майбутнього, щоб повернути часи, коли слово «мало найвищу хвалу і шану», бо любов до України – це любов до рідної мови, бо ж Наша мова душа народу – це серце України, наше серце…

 

Життя без думки – нудота і сум:

Cogito, ergo sum (Думаю, отже, існую).

«Від-homin за homo-ном: античні суголосся»

 

«Нелегко й читачеві, що звик пробігати оком поетичний текст. Тут, хай подумки, треба таки читати, вчитуватись, пам’ятаючи, що поезія – це єдність сенсу й звуку. Читаючи – знаходити й у звучанні вірша те, що в’яже нас із давниною, торкається душі» (Андрій Содомора, «Почути Горація». У кн. Квінт Горацій Флак. Твори. – Львів: Апріорі, 2021. – 432 с. : іл.)…

 

Вага у слові –

     то не важкість тіла:

              вагоме слово –

                    щоб у світ летіло.

                       «Поезія. Проза»

 

У світі слів…

        У світлі слів…

               До світла, 

                      Що у слові…

«Серед рядків і давніх, і нових»

 

Поетична книжка Андрія Содомори «З-під долоні» – це крихти живого часу науковця, майстра слова, розмисли людини, яка дивиться на світ, явища природи, людей «З-під долоні», бачить картину й чує музику. У текстах тонка настроєвість, єднання думки та образу – здатність у малому побачити велике, зафіксувати, зупинити мить, щоб звернути увагу читача на речі, яких не зауважуємо:

 

Листок он дерева летить –

У сяйві зблиснув вечоровім...

Може, краса – у тім листкові?

Може, краса – це часу мить?..

           «Скельця розмальовані»

 

«Часу мить» – промовляє до читача, супроводжує його. Адже так легко змарнувати життя людини, яке – наче те листя дерев: «Як миті не вберіг, / То – п о р о ж н е ч а»…

 

Вихоплює в нас час із-під руки,

Що тільки може, – все він забирає…

                                     «З-під долоні»

 

Але ж є миті нашого життя, які не підвладні часові й залишаються в нашій пам’яті, бо щаслива мить безмежна, і людина володіє здатністю її зберегти... Поезія Андрія Содомори – це настроєве пізнання сутності речей. Пам’ять серця повертає мене в світ Маленького принца: «Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. І корба зарипіла, як ото рипить старий флюгер, що довго не рухався, бо не було вітру.

– Чуєш? – озвався маленький принц. – Ми розбудили цей колодязь, і він співає» (Екзюпері, «Маленький принц»). Я ж по сей день чую музику тепла дворучної пили, яку озвучив Андрій Содомора...

 

          ДЕРЕВА ПЕЧАЛЬ

 

Ми з татом ріжемо на зиму дрова.

Подвір’я. Неба синього перкаль.

Чутливий натиск татового слова:

«Тягни до себе, потім – відпускай».

 

На сонці мушка грає вечорова,

Дзвенить зубаста, вигострена сталь,

Летить з-під неї на траву пухова,

Розтрушується дерева печаль...

 

Шерегом зими поміж нами стали,

Ніщо ж бо в світі не буває сталим,

Здається, й небо інше над селом,

 

Та щоб маліла даль надпросторова,

Щоби тепло зустрілося з теплом –

Ми з татом ріжемо на зиму дрова.

                         «Пригорща хвилин»

 

Нелегко описати те, чого неможливо обійняти. Поетичні думки автора суголосні моєму серцю. Поезія митця високого лету – це лише ніжний доторк до тексту певних віршів, щоб читач усвідомив, що її сила – у знанні й почутті, але в ній є ще щось, і це щось, за твердженням Євгена Барана, потребує «чистоти сприйняття». Ми йдемо до слова, наче до святині, щоб зорити у зірну вись світу вірою, надією, любов’ю, бо ж не марно крутиться колесо, залишаючи слід: «Не слово при людині, щоб бути словом, а людина при слові, щоб бути людиною» («Поезія. Проза»).

Пригадую текст рецензії Оксани Забужко на книжку Андрія Содомори «Під чужою тінню»: «...бо вже з билинних тридцять літ і три годи не чула некалічного слова, –  зненацька натрапляєш на цю напівекзотичну постать немолодого “античника”, самотню, як скрипаль на даху: наставивши вухо, він слухає… і, о Господи, таки чує. І те, що кажуть люди, – кожне живе слово чує, відчуває, намацально, на смак і на запах… і ти смієшся і плачеш уголос, зголодніло глитаючи сторінку за сторінкою: ефект дійсно-таки хоральний, концертний, – книжка вдалася неймовірно поліфонічна… В такий-от спосіб і “виткано” цілу книжку – на втіху знесиленому духовним авітамінозом читачеві (цитувати ласі кавалки можна до нескінченності, чи не з кожної сторінки)... Коли врешті завершено буде “ревізію” нашої культурної історії в минаючому столітті, побачимо, що честь української літератури в добу підрадянську традиційно рятували не стільки письменники, скільки перекладачі» («Скрипаль на даху», «Книжник-review». – 2001. – Ч. 1). 

Нині ж помандруймо сторінками книжки Андрія Содомори для дітей «Пригоди в княжому Звенигороді», де живе його «некалічне» поетичне слово…

Не міг поет оминути роздумів про споконвічну мрію народу України – побудувати свою хату, в якій «своя й правда», але щоб ця мрія здійснилася, потрібна праця, велика творча праця свідомої громади, народу. А народові – мудрий проводир, чиї діяння оспівуватимуть сучасники і прийдешні покоління: 

 

«Кожна тут дитина знає –

Це ж Володар, Володар!..»

У руці в нього – держава,

За діяння мудрі – слава

Не на дні, не на роки –

На прийдешнії віки.

 

Своєрідним звуковим акордом цих «Пригод...» – гра дзвонів у княжому Звенигороді («Та й заграли зрання дзвони, / Мов пустились в перегони...»), зворушлива музика, яка, через віки долинає й до наших часів. Адже дзвони – це теж архетип нашої історії («Задзвонили в усі дзвони / По всій Україні»).

Єдність, тяглість поколінь, збереження пам’яті про минуле й праця задля майбутнього – чи є щось важливіше?..

 

Щось казали зайчик, мишка,

Вовчик, жабка і лисичка,

Врешті – сам домовичок:

«А цікаво, милі друзі,

Чи колись у тій окрузі

Нас спімнуть бодай разок?..

А спімнуть-таки, гадаю,

Бо що в серце западає –

З серця випірне колись.

Лиш би дивні ті істоти,

Добрі, сквапні до роботи

Тута не перевелись...

 

Тож вірмо й у наші нелегкі часи «добрі, сквапні до роботи» люди в Україні не переведуться ніколи... 

Хоча міняється все, та правдиве, високе слово зостається навіки...

 

За-дума – щось зависле; думка – лет,

  а дума – тяглість, крила розпростерті.

     Де роз-думи – мислитель там, поет.

        Без-думність погляду – то подих смерті.

                                           «Пригорща хвилин»

 

І як тут не зацитувати думку Андрія Содомори про творчість Плінія Молодшого, джерелом ясності письма якого була його – ДУША: «До тієї ясномовності письменник ступав усе своє життя, а першим учителем був Гомер: учив він, за словами Горація, “не з пломеню дим, а з диму – пломінь ясний добувати” (звідси, можливо, й Франкова метафора: “вогонь в одежі слова”)» (Андрій Содомора, «Пліній Молодший: обов’язки і студії». У кн. Плінія Молодшого «Вибрані листи», пер. з лат. Андрія Содомори).

Маємо щастя радіти ділами своїми, примножувати їх… У праці бачу Андрія Содомору впродовж двадцяти років, які мені дарував Бог пізнавати, досліджувати усе, що він пише, впиватися магією, енергією слова, спілкуватися із письменником…

 

Що є життя? Найкраще — Гесіод:

Труди і дні, і статки, й бідування,

І незупинне колесо турбот,

Що нашим же розкручене старанням.

                               «Пригорща хвилин»

 

Справді, не кожному дано дійти до Коринта*. Але важливо – йти. Хай не до Коринта – до самого себе…

Велике то щастя – зустріти на життєвому шляху людину, яка розуміє, розмислює думкою серця про сльози, усміх, памʼять речей, вічне й нетлінне, над питаннями, на які немає відповідей. Арістотель свого часу стверджував, що сенс життя – не в задоволеннях, не в щасті, а в здійсненні вимог розуму на шляху до блага: «Хоча ми смертні, ми не повинні підкорятися тлінним речам і, наскільки можливо, повинні підніматися до безсмертя».

Думка, сфера розуму не розчиняються у Всесвіті, не щезають і не перетворюються у ніщо. Всесвіт – це інформаційне поле, яке знає про нас усе, зберігає розмисли добра і зла. Творець створив людину для добра, й достойна вона життя. Людина, яка із сльозою на вії таїни буття, прийдешнього пізнає себе, істину – достойна вічності. Істина буття – правда. Істина – в поверненні до сутності первинного чистого стану речей, речей Божественного укладу життя: «Щоб не лишень осягнути, а й утримати щастя /… / Хочеш жити щасливо (а хто ж то не хоче?) – / Шлях тут один: доброчесність…» (Горацій, «Послання до  Нуміція»). Далі Горацій роздумує і стверджує, що споглядання «на сонце й зірки», на все живе, на красу слова – це лікувальні властивості. Людина програмується жити з гідністю, щасливо – спогляданням природних циклів: «Пору несхибно змінює пора, споглядають спокійно». Так є, але немає нам вороття до первинного чистого стану речей, життя ж триває... Хоча «нема нічого нового під сонцем», думки Сенеки актуальні й сьогодні: «Живемо минулим, користуємося теперішнім, передбачаємо – майбутнє… Хто не живе минулим, той загалом не живе».

Отже, Андрій Содомора створив духовну сферу, яка, за мірками древніх греків, є найдосконалішою формою, бо ноосфера народжується в муках творчості. Вона не може бути частинною, поділеною. Цілісність людини – в її гідності, неподільності. Неможливо поділити країну, місто, село, з яких людина походить, де її коріння. Він волею долі змушений розширювати існуючу сферу або створювати нові, щоб не уподібнюватися тим, «Що позабули свій край, забороненій звабі піддавшись» – той же Горацій («Послання до Нуміція»).

Андрій Содомора ділиться з нами своїми думками теперішнього, охопив своїм розумом мудрість античного світу, посадивши її на ґрунт українськості, щоб пʼять «розвідників» [«Людина мовби вимикає себе з живого світу природи, і ті пʼять “розвідників” (так Ян Амос Каменський назвав п’ять наших відчуттів) залишаються без роботи, не постачають поживи нашій душі…»] працювали на благо людини, українця, господаря своєї землі, долі, щоб вогонь («сонця жовток», бо він, жовток, є теплом батькової руки, маминої усмішки) і світло (освіта, просвіта) – символи перемоги, символи життя, символи віри в Творця – були для українця найбільшою святістю. Не може митець з відстані зробленого ослабнути в праці, бо «Доля Людини, доля Вкраїни, доля Землі – як на долоні…» – долоня ж міцно тримає чепіги… Розум серця повертає притишений голос батька: «Взявся за чепіги – не випускай із рук», бо й у щоденні син зігріває памʼяттю думку: «Найважливіша для мене батькова наука, повʼязана, власне, із працею рук».

Батькова наука – доля, обов’язок, запорука щастя: «На час оглянься добрими очима – усе, що міг, він дав» (Емілі Дікінсон), бо час – це те, що ми робимо в цьому часі…

Читаймо книги Андрія Содомори: «І без сумніву, кожний з нас, простягнувши руки до книги, до письмового тексту будь-якої форми і формату, відразу долучається до незліченної читацької спільноти, яка виявляє свою людську солідарність з Г. Башляром, автором молитви пристрасного читача: “Треба прагнути читати багато, читати ще і ще, тобто читати неперервно. Тому щоранку перед нагромадженими на столі книжками я звертаю до бога читання молитву ненаситного читача: Хліб наш насущний дай нам днесь”» (Марія Зубрицька, «HOMO LEGENS: ЧИТАННЯ як соціокультурний феномен).

 ——————————————

*Коринт (Коринф) – за Періандра перетворився на культурну столицю материкової Греції (Періандр – близько 645 або 625–588/585 до н. е. – це другий тиран давньогрецького міста Корінф із династії Кіпселідів, син Кіпсела, якого традиційно зараховували до Семи мудреців Давньої Греції).

Неавторизовані в книжці цитати – з оприлюднених книжок Андрія Содомори. 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

17.11.2026|09:06
Серед рядків – нових і давніх (Фрагменти з написаного)
15.11.2026|06:56
Мирослав Лаюк отримав престижну премію імені Джозефа Конрада-Коженьовського за книжку «Бахмут»
12.11.2026|20:47
Книжки Макса Кідрука перевидадуть без його імені на обкладинці
09.11.2026|15:19
У Львові відбувся поетичний фестиваль «Земля Поетів 2026» та зібрав 400 тисяч гривень для розвідників
09.11.2026|06:48
«Видавництво Старого Лева» та KFC презентували благодійну антологію «Віднайдені рядки»
08.11.2026|22:31
У Відні презентували нову книгу Вероніки Чекалюк «Різдвяні історії: новели Адвенту»
06.11.2026|15:56
«Писати і жити, жити і писати»
06.11.2026|15:51
10 причин відвідати фестиваль «Земля Поетів» у Львові 7-8 листопада
06.11.2026|15:39
В Україні запустили сервіс «Своя книга» для самостійного видання книжок
06.11.2026|15:32
У «Видавництві Старого Лева» вийде нова книжка Євгена Положія «Усі тварини ходять босоніж»


Партнери