Re: цензії

Хто ми без Охрімового казання?..
15.11.2026|Тетяна Іваніцька-Дячун, лікарка-психіатриня, психотерапевтка, PhD, письменниця
Коли мозок стає героєм казки, а дитина вчиться розуміти себе
14.11.2026|Віктор Васильчук, заслужений журналіст України, письменник
«Ятаган» змушує замислитись…
14.11.2026|Пауліна Малохлєб
Польська критика про роман Володимира Даниленка «Клітка для вивільги»
12.11.2026|Тетяна Граб
Місце сили у Сан-Фурсиско
04.11.2026|Павло Пантелеєнко, філолог та вчитель Ліцею №304 м. Києва
Повернення до витоків слова: чому книжка «Логодіалоги» Олександра Козинця потрібна педагогам і батькам
02.11.2026|Буквоїд
У перекладі угорською мовою вийшов роман Володимира Даниленка «Клітка для вивільги»
29.10.2026|Василь Кузан
Реалізм абсурду
27.10.2026|Юлія Манякіна
Музика розшарпаної цілости
26.10.2026|Павло Пантелеєнко, філолог та вчитель Ліцею №304 м. Києва
Пам’ять, що лікує забуття: 127 відлунь одного роду

Re:цензії

21.11.2026|13:28|Євген Баран

Хто ми без Охрімового казання?..

Павло Вольвач. Крім Охріма. Львів: Видавництво Старого Лева. 2026. - 368 с.

Видавництво Старого Лева виконало свою місію бодаю тому, що опублікувало книжки спогадів Павла Вольвача. Не кожне видавництво спроможне на такий чин. Маю на увазі спогадові есеї чи спогадову прозу Павла  «20+1,  або Земля мертвих» (2021) і «Крім Охріма» (2026). Принаймні, ці історії виходять за рамці літературної балаканини і близькі до канонічної прози. 

Я вже колись писав про першу книжку спогадових історій, друкувалися мої міркування під назвою «Людина дивного світогляду і бажань». У ту перву книжку увійшло 19 історій, а ще передмова Михайла Бриниха, така собі 20 неканонізована байка. У другу ж книжку увійшло 18 сюжетів від Павла Вольвача. Якщо він зупиниться, а для будь-якого автора, який знаходить відповідну форму і жанр, найважче зупинитися, то матимемо класичного автора, який стане в одну шерегу з Петром Карманським, Михайлом Рудницьким Юрій Смоличем,, Григорієм Костюком. При всій ріжноманітности підходів, ідеологічних завдань, естетичних проривів і просвітянських звершень, - ці спогадові історії в тій чи инчій мірі є канонічними. Кращих нема. Про гірші нема потреба говорити.

Хтось вже писав, чи не Санченко, котрий моряк Антін, майже Папай, - у змісті варто було означити імена «героїв і персонажів»: Василь Портяк, Григорій Штонь, Дмитро Павличко, Мирослав Симчич, Андрій Охрімович (він же ОХРІМ), Іван Дзюба, Володимир Яворівський, Петро Сорока, Олег Лишега, Мойсей Фішбейн, Юрій Логвин, Ярослав Гаврилюк, Андрій Кондратюк, Михайло Слабошпицький, Ліда Вінграновська, Євген Сверстюк, Сергій Федака, Борис Гуменюк. Так, тут на щастя не всі літерати: є авантюристи, квазіполітики, жони поетів, актори, художники. Але всіх їх обʼєднала література. Кого в любови, кого в ненависти, кого випадково, а кого невипадково ця пані позначила.

Дивним чином Вольвач знайшов підхід до кожного з героїв. Навіть тих, кого знав краєм ока. Прочитавши його розповідь, віриш, що Вольвач когось з них любив. Можливо, літературу. А більше – себе. Але навіть цей своєрідний егоцентризм Вольвача у цій ситуації пішов на благо літературі. Бо Павло зумів запропонувати нову мову спогадових рефлексій. Десь я вже писав, що «мемуарна проза Павла Вольвача - се прорив за межі літератури».

Є серед цих історій і «крамольні», про того ж Павличка чи меншою мірою Яворівського. Але наш читач благий і задоволений. Читає неуважно, коли там нема про нього, тому сі історії, попри виривання за рамці ура-патріотичного гармидеру, мають усі шанси забутися. Колись Юрій Луцький, готуючи Щоденники Аркадія Любченка в 1998 для українського читача, наївно сподівався суспільного шкандалю. Нічого не сталося. Бо навіть суспільні подразники мають зʼявлятися вчасно. Чи дали щоденнику Любченка естетичну оцінку? Можливо хтось здуру написав роботу, аби  здобутися докторату, який дозволив би пошукачеві називатися літературознавцем, але і ця оцінка канула в лету.

Що мені імпонує в писаннях Вольвача, не Любченка, мудрість інтонації. Вона – інтонація, не мудрість, - викликає довіру і бажання подивитися на персонажа очима оповідача. 

Вольвач вдається до ріжної форми виповідання, навіть нібитоавторської мови («Той Гандрій»). До кожної історії Вольвач обирає відповідну тональність й характерну деталь, на якій тримається уся історія.

Я не хочу переповідати ці історії. Зрештою, так не втну. Якщо і є якісь мої зауваги, а більшість цих людей, про яких пише Вольвач, я теж знав, як знають з якогось та боку й мене мої «други й недруги», то се дрібʼязок у порівнянні з переваги написаного. Але для кожного Павло знайшов ту міру позитиву, яка перетворює цих людей у героїв українського міфу. 

Це талант оповідача. Якщо ми не збайдужіємо зовсім до культури, у якій себе не бачимо, тоді маємо визнати, що в особі Павла Вольвача українська мемуарна проза отримала канонічного автора. Майже класика. Бо ще живий…

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

17.11.2026|09:06
Серед рядків – нових і давніх (Фрагменти з написаного)
15.11.2026|06:56
Мирослав Лаюк отримав престижну премію імені Джозефа Конрада-Коженьовського за книжку «Бахмут»
12.11.2026|20:47
Книжки Макса Кідрука перевидадуть без його імені на обкладинці
09.11.2026|15:19
У Львові відбувся поетичний фестиваль «Земля Поетів 2026» та зібрав 400 тисяч гривень для розвідників
09.11.2026|06:48
«Видавництво Старого Лева» та KFC презентували благодійну антологію «Віднайдені рядки»
08.11.2026|22:31
У Відні презентували нову книгу Вероніки Чекалюк «Різдвяні історії: новели Адвенту»
06.11.2026|15:56
«Писати і жити, жити і писати»
06.11.2026|15:51
10 причин відвідати фестиваль «Земля Поетів» у Львові 7-8 листопада
06.11.2026|15:39
В Україні запустили сервіс «Своя книга» для самостійного видання книжок
06.11.2026|15:32
У «Видавництві Старого Лева» вийде нова книжка Євгена Положія «Усі тварини ходять босоніж»


Партнери