Тому й доводиться чути скрушні зізнання щодо талановитих майстрів слова: волію спілкуватися   з ними через читання їхніх текстів, а не безпосередньо. Бо справжнє «Я» письменника  - в його слові. А в житті він нерідко  - бранець обставин, власного еґо, всамітнення чи, навпаки, гіпертрофованої потреби публічності. Волинянин Сергій Цюриць інакший. Він  - цілісна постать, де життя і творчість (і письменницька, і  журналістська) – єдина гармонійна сутність. Попри всі виклики та, здавалося б, глухі кути. 

Усміхнена печаль, дивовижне вміння-терпіння слухати і чути, не нарікати, безкорисливо простягати руку допомоги (чи художнику від Бога, але немічному перед побутовими обставинами,  чи початкуючим літераторам і журналістам, чи навіть незнайомцям).  Так, це штрихи до сутнісного портрета Сергія Цюриця – невтомного  працеголіка, якому дано бути у згоді з собою, жити повноцінно у парадоксальний час, коли це здавалося б  неможливо-фантасмагорійним, ввібравши  в себе і світ язичництва,  і принципово сповідуючи словом і чином християнські  приписи. Він володіє  даром -умінням, услухаючись у персоніфіковану Сиву Давнину, перед видивами, де суголосно  зріднені реалії та міражі, де світ Дива, Перуна, Купала, поєднати у своїй творчості фольклорно-язичницьку  генетичну пам’ять із біблійним епосом. Як у «Весіллі папороті», що нагадує щедрівку (та зрештою і є нею):

Рано-порано

Світ засвітився,

Ой рано-рано.

У Вифлеємі 

Бог    народився.

Ой рано-рано. 

Тут наяву не стільки  щемливий перегук із віршем Леоніда Кисельова «Рано ще, рано…», пронизаного  болем  із приводу невідворотності неминучого, як розширені оптимістичні  сенсові межі  внаслідок констатації рятівного чинника   Різдва Христового.   

 У Сергієвій прозі й поезії (а нерідко вони можуть підпадати під характеристики  поетичної прози, епічної поезії) - життєдайна стихія, де й досі триває буття Дива, Світовида, Перуна, Купала (Купайла), Берегині, Леля і Полеля, Мокоші, з якою перегукуються  сміливо-несподівані авторські неологізми ( як зокрема і персоніфіковані Грайвода, Круть-Мель), закорінені у вже захований за нашаруванням сторіч світ архаїки. Так, оповідаючи родинну сагу Омельчуків («Вернидуб»), письменник   пропонує читачеві  зворушливу історію подружжя Федора й Ганни у контексті   глибинної традиції. Тому й, попри найсуворіші іспити часу, вони вміють жити, а не виживати. Чоловік   не втрачає  світла сподівань і навіть відчуття радості, здавалося б,   у нестерпних   умовах, бо «нікого не вбив», повсякчасно «перебував у молитві». А дружина  «особлива. Вона уміє говорити з птахами, розуміє всякого звіра, навіть трави і зела стають їй в поміч». Згадуване оповідання, що почасти, у потрактуванні буття,   несподівано суголосне з «Вороном» Володимира Дрозда (де душа Грицька переселяється спершу у ворона, що  сприймав часоплин  із вершини дуба), завершується, попри невмолиму проминальність,  відвічний неписаний закон, розмислами  Ганни, адресованими  для Федора, що  коли «не стане нас», то «Ворон посадить дуба, і він ростиме тисячу літ, допоки не прийде хтось такий, як ми з тобою».  

У книгах Сергія  Цюриця, як зауважив Володимир Місюра, «вимріяний світ, сплетений з архетипів сивої поліської давнини» («Дорога в Рай-Мир»). Тут наяву   справжність   українськості, що чи найбільше  збереглася у недоступних місцинах Карпат і Полісся, де світ ще почати не втратив первісної гармонії земного й небесного. Тож, як у «Рай-Мирі», жанр якого автор визначає і як роман-феєрію, і як поетичний фолькджаз, «вусатий сом бийне кометою-хвостом», а золотий дзвін  «із неба зі сльозою впав»,  як  згаслі в минувшині,  так і  нині сущі  досі «ідуть по вічності хисткій, … по воді небесній голубій живій».  Ця незбагненне диво живе у краї, де й досі «білих лілій свічі засвічують русалки», а «тумани тчуть із молока жінки», де «льон на росах у білінь вибілює на полотно Волинь». У  краї, де  прадавня традиція суголосна з християнськими приписами, оскільки

Там Бог Отець, 

Бог Дух,

Бог Син

Єдин, 

І синій світ, 

І білий світ,

І чорний світ.

Там красна сторона!

Рай-Мир!

Передостанній рядок із зацитованого  - водночас  і  мимовільний перегук із одкровенням Лесі Українки: «Ой чи так красно в якій країні, як тут, на рідній Волині» («Вечірня година»). Хоча ця ідилія має  й інакший вияв, адже,  нагадує автор «Рай-Миру», відчувши і  нинішні реалії (ще за кілька років до повномасштабного російського вторгнення),    «на солодкім Поліссі, на гіркій Волині…  сльози солоні вдовині течуть у ріки».      

Те, які чинники найвизначальніші у формуванні «Я» письменника, найліпше все-таки знає, не завше розтаємничуючи, він сам. Зазвичай ця дорога до себе започатковується  в дитинстві, коли все дихає світлом дива, незвіданою чистотою почувань, коли прийдешнє ще у шатах казковості.  «Якщо й був десь край світу, то він був у селі Мельники, - зізнається Сергій Цюриць в передмові «Із сузір’я Стрільця» до своєї книги  «Рай-Мир» (із однойменним  романом-феєрією, поетичною присвятою Поліссю). – Далі починався безкрай – непрохідні болота, дрімучі ліси, швидкоплинні річечки і бездонні озера. Там звірів, птаства, риби, квіту у дев’ятеро разів більше, аніж  зірок на небі».  І зараз, маючи за плечима  сім десятиліть земного шляху, Сергій  не приховує, що «всі мрії збулися, зосталося повернутися у край, звідки родом… Там янгол ходить садом, там думки, як бджоли, на ряснім цвіті мріють».  Там, у рідному небі, навіть хмарина розтає «пелюсткою дивної квітки» («Віршар»). 

Згадуючи про максиму semper tiro (завжди учень) як даність для кожного (від початку земного шляху), проведімо лаконічний екскурс у життєпис Сергія Цюриця. Разом із повсякчасним  навчанням у природи, в рідних (і кревно, й духовно) земляків, тут – й учнівство в  Мельниківській восьмирічній та  Шацькій  середній школах, відтак –  студентство (на факультеті  журналістики  Київського  державного університету імені Тараса Шевченка). А з 1979-го – переїзд до Луцька, праця за фахом в обласній молодіжці, інших ЗМІ, зараз,  - на посаді заступника головного редактора «Волинської газети» (при цьому, коли Володимир Данилюк, очільник цього  видання, перебував кілька років на фронті, фактично взявши на себе тягар редакторства).  А ще ж Сергій Цюриць  тривалий час очолював літературну студюї  в Луцькій середній школі № 1, брав і бере активну участь у діяльності обласних організацій НСЖУ та НСПУ.  Принагідно нагадаємо також, що  дебютував у літературі  він книгою (повість й оповідання) «Зустріч із Сніговичкою», яка побачила світ у  столичному видавництві «Молодь» 1986 року. А вже наступного у «Каменярі» видав книгу  гумору «Ініціатор».  1988-го став членом Спілки письменників. До слова, у письменницькому об’єднані «Група 56», Сергій Цюриць, будучи наймолодшим, залишається  найдосвідченішим  за тривалістю перебування у лавах НСПУ. Праця  ж методистом  Волинського центру народної творчості, вочевидь, посприяла створенню  народознавчого нарису про писанкарство на Волині й Волинському Поліссі «А вже недалечко червоне яєчко». Та й в основі наступних книг (поем «Сльоза», «Весілля папороті») -  унікальний поліський фольклор.  Відтак Сергій  прийшов до читача з книгою гумору  «Товсті і тонкі»,  поетичними збірками «Побачення на вулиці дощів», «Лісовою книгою». Він, послідовно сповідуючи власну філософію буття, зауважує:

Ми між світами, ми  у міжсвітті,

Для небожителів – малі мурашки,

Для світу озерного – велетні світлі, 

Що люблять на повні груди дихати («В небі ясноблакитному…»).  

Серед  найпромовистіших  творів Сергія Цюриця -  «За навігатором до Голготи  українського журналіста і поета Ігоря Римарука». Це   зворушливий текст про побратима-однокурсника. Того, чиє ім’я  - назавше   в нашій  літературі. Текст, що не вписується в традиційні жанрові  параметри (можливо, найближче – поема-рефлексія, есей-сповідь, поетично-прозовий екскурс). «Він обрав Львів за вкраїнське слово, рідну мову, для якої жив. Та чи тільки за це?! - запитує автор, розмірковуючи про парадокси долі Ігоря Римарука. А відтак  нагадує:  - Був у нім же дух не лише Поета, а й Войовника… На це вказувала вся його постава, криця в погляді, довге волосся, а відтак козацькі вуса й лицарська борідка… І рядки войовницькі:

Вже не стачить старих підошов,

але й путь недалечка.

Ось, неборе, і ти підійшов

до свого Берестечка…

Може, ці сиворунні слова –

тільки шкура овеча?

Може, ікла іще не тупі,

не урвалась вервечка,

і лише бракувало тобі

для душі – Берестечка?»

Це запитання Поета з великої літери (як пише про свого побратима Сергій Цюриць) по-особливому актуальне для кожного, хто живе Україною зараз, коли споконвічний ворог зі сходу цинічно та криваво втілює в життя  свою стратегію. І водночас у зацитованих рядках можна відчути й перегук реалій із містичними чинниками. «Є теорія, що саме поети вибирають  час і напрям для своїх країн і народів, - нагадує, наостанок теж запитуючи (і себе, й читача), Сергій Цюриць. -  Ігор Римарук після «сорокалітнього блукання в пісках» зупинив свій вибір на західноукраїнськім Єрусалимі: «За бездомність – дякувати Богу. За притулок – дякувати Львову». Але чому? Бо тут його Кальварія і Голгота?.. Чи знав щось  більше?» Звісно, на ці та інші запитання автор не дає однозначної відповіді, пропонуючи читачеві стати якщо не співавтором, то супутником-шукачем істини, втаємниченої в слові та життєписі Поета з великої літери.  Того, хто  знайшов вічний спочинок на 78-му полі Личаківського цвинтаря.  «Там спочиває Поет, - резюмує Сергій Цюриць. - Дивовижний український віршувальник-характерник-словолюб».  При цьому вкотре  підводячи до усвідомлення духовного побратимства, яке гуртує зріднених душею.  

Сергій Цюриць,  пишучи  поезію та прозу, намагається  зрозуміти неймовірну  й закономірну  сутність свого часу,  дослухаючись  до голосів  минулого та візій прийдешнього, відчуваючи себе крапелинкою  українського моря-світу. Зрештою, наближаючись і до парадоксальності того, що, як зауважував Василь Симоненко, «найскладніша людина проста». Тож  він констатує «з лагідною душею», фактично почасти розкодовуючи власне «Я»,  у своєму «Роздум’ї», що «жоден президент будь-якої держави не має стільки ворожжя і пападів, як проста людина. Особливо ж з лагідною душею, що всіх ладна пригостити медом-варениками-борщем, а коли вони закінчаться, - млинцями, хлібом-сіллю, чаєм, а коли й того не стане – водою, а вже тоді – бодай словом  добрим… Та, бува, що й слова закінчуються, залишається одна втома… І нема, як у тій казці, кому замінити, прийти на поміч».   

Колись, після того, як Сергій Цюриць, видавши в київській «Молоді» та львівському «Каменярі» перші дві  книги, став членом Спілки письменників, його  попросили відповісти на запитання «Як стати письменником?». І він відповів водночас лаконічно та промовисто: «Потрібно згадувати дитинство, писати і жити, жити і писати, любити цю працю, дорожити словом».  І цьому  лаконічному кредо письменник  залишається  вірним і зараз, коли  російська війна проти України та нашого народу  стає ще тотальнішою та нещаднішою. І в своїй творчості дотримується  принципу, акцентованого  Михайлом  Сидоржевським (книга «На межі світла і пітьми»), що  «місія письменників у теперішньому неспокійному часі – у контексті новітніх цивілізаційних викликів і загроз за допомогою талановитого слова оберігати нашу Традицію задля збереження нашої духовності, нашої мови, нашої історії, нашої національної культури».

«Моя відрадо, цвіте, радосте, мій раю, Знамено із блакиті й золотих ланів», - так, звертаючись до отчого краю у поезії  «Волинь», відтак резюмує Сергій Цюриць, оскільки  для нього «Волинь – земля предивна і свята». Тож і дано йому чути, як 

По тихій вуличці Любові

Розходжують тепер  Дощі

Й шепочуть вірші верліброві. 

До парасоль і голубих плащів («По тихій вуличці Любові…»). А також  бачити у рідних Мельниках, як «угорі цвітуть сади небесні»  і не сумніватися, де «Вічність ходить, всіх на ймення знає» («Небесне село»).  

Як би не складалися обставини, він завше непоказово-непідробно залишається вдячним  долі. Тож і торує свій шлях, коло слово і чин – одне й те ж у книзі буття.  І наче апелюючи до Франкової максими про «вогонь в одежі слова», зізнається і собі, й читачеві, що навіть, коли він, митець, мовчав, то «у вічності шукав слова, які були  б правдиві  - не полова! Де віра і любов… Де правду творить    совість» («Сьогодні я із небом говорив…»).  Сергій  володіє даром  так творити й  жити, аби ніколи не забувати про Шевченкову  настанову: «Ми просто йшли; у нас нема зерна неправди за собою» («Доля»). Він, здається, перебуваючи  повсякчас (як журналіст передовсім) біля інформаційного «конвеєра», не нарікає на нестачу часу чи втому, вміючи,  попри нерідко неймовірну  зайнятість, вирушати в близькі й далекі дороги, аби завдяки і зустрічам, і   прощанням  не розминутися з  небесною проєкцією своєї  земної місії. «Якби  на світі була професія утішителя, підбадьорювача чи швидкого помагальника, то першим на неї безсумнівно претендував би Сергій Цюриць, - точніше, ніж Ніна Горик і не мовиш («Слово про письменника»). – Він і досі намагається бути поруч у час нежданої біди, у дні радості й творчих досягнень колег по перу. Він не хворіє на заздрість». Тому й у  Сергієвому слові (і написаному, й мовленому) – стільки життєдайного світла у час, коли, здається,  стає все непрогляднішою пітьма.