Подаємо рецензію на роман відомої польської критикині та есеїстки, докторки літературознавства, що веде популярний  літературно-критичний блог у Facebook «Гострі книжки» («Książki na ostro») Пауліни Малохлєб, стиль якої поєднує фаховий академічний аналіз із гострою та прямолінійної критикою. 

У рецензіях, які з’явилися після виходу в Любліні роману Володимира Даниленка «Клітка для вивільги», може скластися враження, що це чергова історія про людину, розтоптану комуністичною системою. На рівні фабульної лінії це справді так: глибокий комунізм, триває гонка озброєнь, у військовому містечку в Україні життя перебуває під постійним наглядом радянських спецслужб. Отже, Даниленко розповідає не лише про конфлікт між людьми, які прагнуть бодай елементарної свободи, і тими, хто зміцнює систему, а й про протистояння України та Росії, про те, що керівником органів безпеки призначають людину, матір якої вбила УПА, аби використати його антиукраїнські настрої.

Ну й гаразд, можна було б зупинитися на цьому рівні, читати «Клітку для вивільги» як політичний або історичний роман. Однак таке прочитання означало б грубо проігнорувати психологічні лінії, які автор максимально ускладнює, і це йде романові на користь. Адже перед нами молода мати Аліна з двома дітьми, дружина військового, технократа, який живе виключно цифрами й технічними пристроями. Аліна ж –  стихія в чистому вигляді, вона вся зліплена з музики. Її чуттєвість виявляється не лише в дивовижній здатності відтворити власним голосом будь-який звук, мелодію чи арію, а й у її ставленні до світу – у сміхові, флірті, невгамовному русі.

Музика в цій художній конструкції відіграє особливу роль: вона стає мовою того, про що неможливо вільно говорити, і водночас уособлює щось таке, чого навіть найрепресивніша система не здатна цілковито підпорядкувати собі.

Зовсім випадково Аліна знаходить кількох учителів і наставників, однак це українські дисиденти, група людей, яка викликає неабиякі підозри в місцевому КДБ. Отже, під наглядом перебувають не лише Аліна та її покровителі, а й її син, оповідач, який розповідає цю історію з перспективи маленької дитини й дорослого чоловіка, переміщаючись між двома часовими площинами.

«Клітка для вивільги» – передусім роман про поневолення, підпорядкування. Владик їздить із матір’ю до міста, бо вона боїться підозр у подружній зраді, тож хлопчик має бути її алібі. Аліна різними способами намагається випередити або зупинити звинувачення в невірності.

Усе починається невинно й доволі кумедно: вони із сином повертаються додому із запізненням, бо надто довго засиджуються в учительки співу, а свекруха дорікає Аліні, що їй довелося замість неї подоїти худобу. Отже, Аліна не виконує своїх обов’язків, стає дедалі популярнішою, чарівнішою, рятує велику театральну виставу, бере участь у двобої оперних дів, живе дедалі повніше, розправляє крила.

Її чоловік працює на надсучасній військовій базі, але в родинному домі є вуличний туалет, а обід залишають у кахельній печі, щоб він не охолов. Із цього допромислового світу, хоча й ХХ століття, Аліну виносить на сцени, до салонів, великих міст, у світло театральних прожекторів. Здається, ніби це соціальне піднесення спричиняє стрімке прискорення часу. Отже, зрозуміло, що незабаром має статися катастрофа, адже цей патріархальний світ комунізму не передбачає місця для такої постаті – для некерованої стихії, позбавленої формальної освіти, української стихії соціальних низів. Катастрофа, звичайно, відбувається. 

У цій історії є ще один різновид переступання меж – класовий. Аліна не має освіти, становища чи інституції, яка могла б розпізнати й розвивати її талант. Саме випадково зустрінуті люди створюють навколо неї щось на зразок приватної системи освіти й опіки.

Її наступні успіхи означають не лише емансипацію жінки, а й порушення правила, яке визначає, хто має право увійти у світ мистецтва. Талант тут виявляється особливо незручною силою, адже викриває довільність суспільних ієрархій: Аліна вміє більше, ніж ті, хто має дипломи, становище та владу вирішувати чужу долю.

Ми спостерігаємо за цим новим народженням Аліни-жінки й Аліни- артистки очима її сина. У патріархальному устрої син успадковує від батька опіку над жінками родини, стає продовженням його влади й контролю. Владик із захопленням і водночас страхом спостерігає за матір’ю, а сам бере участь у всіх подіях як своєрідне алібі для її любовних пригод.

Хлопчик не дуже розуміє, ким стає Аліна, однак переживає за її життя й за родину, коли до них починає навідуватися чиновник із найстрашнішого відомства. Самому Владику доводиться докласти чимало зусиль, щоб дізнатися таємниці матері, прочитати її листи. Він проводить час, аналізуючи її настрої, рум’янець, сміх і напади плачу, складаючи з них власну історію.

Тим часом офіцер КДБ Антонець знає все це ніби з повітря, ще до того, як Владик сам зуміє з’єднати окремі фрагменти історії. І саме тут політичне й приватне перестають бути двома окремими сферами. Даниленко показує, що механізм контролю в державі й родині діє подібним чином: потрібно знати, де була жінка, з ким зустрічалася, чому повернулася пізніше, що означає її рум’янець, лист, зміна настрою.

Офіцер КДБ веде розслідування професійно, але ж і чоловік, свекруха, навіть син виявляються втягнутими в безперервне стеження за Аліною. Отже, її свободу обмежують подвійно – система, яка з підозрою ставиться до середовища українських дисидентів, і родина, яка з такою самою підозрою дивиться на жінку, що вислизає з відведеної їй ролі. Найцікавішим є саме накладання цих двох порядків: комуністична держава не стільки замінює патріархат, скільки користується його інструментами.

Післямова перекладача Андрія Савенця робить наголос на політичній лінії, розкриває справжні імена персонажів, наприклад Миколи Хомичевського –перекладача, в’язня ГУЛАГу, представленого в романі як добрий дух і наставник Аліни. Однак «Клітку…» можна читати й без політичних та біографічних ключів, без знання дисидентської традиції Житомира. Тоді вона перетворюється на історію зіткнення жіночого й чоловічого начал, музичного й технічного, природного й інстинктивного – з тим, що скуто умовностями.