Коли я бралася читати «Хрущі над вишнями», то вже була знайома з творчістю Ярослави Литвин, адже нещодавно прочитала першу книжку серії — «Вілла у Сан-Фурсиско». Тож очікувала світлої, позитивної, гумористичної й легкої історії. І багато в чому не помилилася. Але друга книжка виявилася не такою приторно-солодкою, як перша.

Так, у ній розгортаються стосунки Олі Синички та кондитера Євгена. Водночас авторка торкається тем війни, взаємин батьків і дітей, спілкування з рідними, які через повномасштабну війну опинилися за кордоном, аб´юзивних стосунків у сім´ях, кохання у зрілому віці та багатьох інших важливих речей.

Ця легка на перший погляд книжка дуже оманлива. Під романтичною обкладинкою й невимушеним сюжетом заховано стільки важливих тем, що вона нагадує мафін із родзинками. Ніколи не знаєш, на якому шматочку тобі трапиться чергова «родзинка», яка змусить усміхнутися, замислитися чи навіть защеміти серце.

Мені дуже подобається, як пише авторка. Її образи настільки багаті й живі, що прозу хочеться читати вголос, смакуючи кожне слово. Саме так, як пише сама Ярослава Литвин, вона романтизує село. Якщо ви не провели там дитинство або ще не відчули його магії, то після книжок цієї серії, найімовірніше, захочете це зробити. І, можливо, навіть мріятимете про стару хату з історією, скрипучою підлогою, лавкою «хить-хить», ластівками під стріхою та хрущами над вишнями.

Окремо хочеться сказати про героїв. Оля Синичка, її квартирант Євген, сестра Оксана, яка приїхала з-за океану, їхні батьки, сусідка тьотя Маша та інші персонажі — настільки справжні, зі своїми болючими точками, смішними пригодами, слабкостями й неідеальностями, що здається: простягни руку — і відчуєш їх поруч. Наче вони сидять на лавці, на ящиках чи старому матраці, п´ють із тобою кагор, їдять запашну паску й говорять про все на світі.

Я могла б ще довго розповідати про прозу Ярослави Литвин, але її краще читати. У ній є щось щемливо-прекрасне, щире й відкрите. Десь вона викликає усмішку, а десь болить і тривожить.

Колись мені здавалося, що «Кайдашева сім´я» — це дуже смішна історія. Але з роками я зрозуміла: сміятися там, по суті, немає з чого. Так само і з цією книжкою. Вона — книжка-перевертень. Мафін із родзинками. Береш її, думаючи про легке читання на вихідні, а натомість знаходиш історію, яка знайомить із місцем сили. Із селом. Із тим самим селом, зустрічі з яким чекаєш увесь рік.