Зовсім недавно я писав відгук на книжку Романа Лябиги «Рок-н-вірші». Там були такі слова: «Та для мене набагато цікавішим є другий розділ – «Театр абсурду». Це спроба автора передати читачеві основні смислові і формальні сентенції окремих книг класиків світової літератури. Один із провідних українських критиків та літературознавців Євген Баран назвав цей розділ «літературознавчим». Надзвичайно цікавий експеримент Романа Лябиги – такого до нього не робив ніхто».

Не встигли читачі придбати і прочитати ту збірку, як невтомний автор видав уже нову. І називається вона «Театр абурду».

Загалом, театр абсурду – це напрям у драматургії та сценічному мистецтві, що сформувався в Європі в середині ХХ століття, переважно після Другої світової війни. Він відображав відчуття безглуздості людського існування, кризу звичних цінностей, неможливість повноцінного порозуміння між людьми. У таких п’єсах сюжет часто втрачає традиційну логіку, діалоги перетворюються на повторення й словесні парадокси, а персонажі опиняються в ситуаціях, які здаються водночас комічними й трагічними. У наші дні, у період страшної війни, усе це безглуздя існування, неможливість щось змінити та криза людських цінностей випливає на поверхню. Сприяє цьому не тільки втома нашого мозку, який не може повноцінно відпочити через постійні тривоги, але і розчарування, що не закінчується після виття сирен, а тільки загострюється. Більш абсурдних ситуацій зі схемами, корупцією, зароблянні на крові, обкраданні армії, яка тебе захищає, махінаціями із виплатами родинам загиблих, політичними спекуляціями та фінансуванням із бюджету зомбуючого «єдиного марафону» важко придумати. Нам би позаздрили класики жанру, адже тут стільки абсурду, що і вигадувати нічого не треба.

Серед найвідоміших представників театру абсурду – Семюел Беккет, Ежен Йонеско, Жан Жене та Артур Адамов. Хоча вони не створювали єдиної організації й не проголошували спільної програми, їх об’єднувало прагнення зруйнувати усталені театральні форми й показати приховану абсурдність людського світу. Сам термін «театр абсурду» популяризував британський критик Мартін Есслін, який у 1961 році видав однойменну книжку.

Український театр абсурду не сформувався в окремий цілісний напрям, подібний до західноєвропейського, проте його риси виразно проявилися у творчості українських драматургів ХХ століття. Одним із найяскравіших попередників цього театру був Микола Куліш, чиї п’єси «Народний Малахій» і «Мина Мазайло» викривають абсурдність суспільних ідеологій, мовних конфліктів та людської поведінки. Пізніше елементи абсурдистської поетики розвивалися в українській драматургії другої половини ХХ століття, зокрема у творчості Павла Ар’є та Неди Нежданої, де гротеск, парадокс і руйнування звичної логіки допомагають осмислювати травматичний історичний досвід, кризу ідентичності й суперечності сучасного суспільства.

І ось ми маємо новий «Театр абсурду» від Романа Лябиги. Він пише:

Я – твоя доля, дію неухильно,

Наш бій давно розписаний в книжках.

Особливістю цієї збірки поезій у тому, що вона побудована як класична п’єса на чотири дії, кожна з яких розділена на сцени. Причому перша і четверта дії мають однакову назву «Альбер Камю». Друга сцена називається «Семюел Беккет», а третя – «Єжен Йонеско». І вже у конструкції своєї поетичної п’єси автор заклав тему для роздумів, наближену до абсурду. 

Альбер Камю – один із головних філософських попередників театру абсурду, хоча його зазвичай не зараховують до драматургів цього напряму в тому самому сенсі, що Беккета чи Йонеско. У своїх філософських творах, передусім у есеї «Міф про Сізіфа» (1942), Камю осмислював абсурд як зіткнення людського прагнення знайти сенс із мовчанням байдужого до людини всесвіту. У п’єсах «Калігула» (хто ще не бачив її у чудовій постановці столичного театру імені Івана Франка – сходіть обов’язково) та «Непорозуміння» він утілив ці ідеї драматичними засобами. Камю не стверджував, що життя позбавлене будь-якої цінності: навпаки, він шукав спосіб жити й чинити опір попри відсутність остаточних відповідей. Саме ця філософія стала важливим інтелектуальним підґрунтям театру абсурду, який особливо виразно сформувався у Європі.

Чому ж тоді Камю і розпочинає п’єсу Романа Лябиги, і завершує її? Чому предтеча виходить у фінал? Чи не хоче автор сказати читачеві, що життя рухається по колу і у його прикінцевому етапі ми неодмінно приходимо до початку? Чи він мислить ще глибше – абсурдність нашого життя не має закінчення. Рано чи пізно ми знову приходимо туди, звідки вийшли.

Чума розорює обійми твого ката:

Побожний, грішник – всім одна розплата:

У савані стрибає, мовби воша,

Як щур вона красива і хороша.

Та повернемося ще трохи до архітектури книжки Романа Лябиги. Кожна сцена у книжці має назву твору автора, що означений у назві сцени. А кожен вірш називається або іменем дійової особи, або місцем подій, або ще чимось, безпосередньо пов’язаним із творами Камю, Беккета чи Йонеско. Чи не кожен вірш, а вони всі мають всього по три-пять куплетів, має по одній чи кілька зносок, у яких автор тлумачить значення невідомих нам слів та дає пояснення імен – хто вони є і яку роль зіграли в історії чи у тексті класиків театру абсурду.

Таким чином ми маємо перед собою не тільки експериментальну п’єсу, але і енциклопедію театру абсурду. 

Прочитати цю збірку на одному подиху, за один чи кілька вечорів просто неможливо. Буває, що прочитаєш один текст, відкладеш збірку і йдеш до книжкової полиці шукати того ж таки Альбера Камю. А якщо вже взяв до рук – читаєш окремі твори, окремі сторінки чи кілька фраз, які не просвітлюють твій розум, а навпаки – так поглиблюють думки, занурюють у такі нетрі твою свідомість, що ти знову повертаєшся до Романа Лябиги. Повертаєшся, аби врятуватися від відчуття присутності безодні та своєї безпорадності перед нею. Та рятувального круга у Романа нема. Він хіба запропонує тобі якір, а на якорі ти до берега не доберешся – будеш бовтатися на хвилях шторму і видавати звуки SOS азбукою Морзе, що її тепер ніхто не розуміє і не знає для чого вона потрібна взагалі.

Спостерігаю, як готель живе,

Гостей годує, житіє прерве.

Служу системі (а вона така),

Поганим слугам шкварне копняка.

Для театру абсурду є характерним те, що у творах трагедія і комедія переплітаються настільки, що ти не завжди можеш зрозуміти: чи ти смієшся від розпачу і твій сміх є захисною реакцією на непоправиме горе і страшну біду, чи ти плачеш від сміху над тим, над чим раніше ніколи не сміявся. Як тут: готель гостей годує і життя забирає. Усе через кому.

У передмові до збірки літературний критик Ігор Бондар-Терещенко слушно зауважує: «Вона (передмова) – як путівник цим поліфонічним текстом, що не замінює прикінцевий «Зміст», а підказує, як, уникнувши його побіжного перегляду, зануритись у подорож без правил і звичних читацьких норм. Не бездумно перегортати сторінки, а замислюватися над тим, чому я цього не помітив, читаючи той чи той класичний твір, про який йдеться у «Театрі абсурду». А якщо раптом взагалі не читав, то, може, варто з чогось почати». 

Та з чого би ти не починав – це важка інтелектуальна література. Можна сказати – для обраних. А оскільки у нас усі вважають себе інтелектуалами, то книжка Романа Лябиги «Театр абсурду» приречена на успіх. Це як «Улліс» Джойса – ніхто його не розуміє, але мати у своїй бібліотечці і тримати на видному місці – ознака приналежності до вищої касти, до тих, хто у розмові може запросто козирнути: «У мене ця книжка є!»

Єдине, чого бракує цій збірці, на мою скромну думку, – то це доброго редактора. Бо деякі речення (їх не так уже і багато) побудовані так, як у невдалих перекладах Данте. Якийсь середньовічний стиль і невиправдана складність мови. У текстах і так багато того, над чим треба мислити, а тут іще доводиться розплутувати хитросплетіння слів, що відволікає від сенсів. А цього можна би легко уникнути, адже можливості української безмежні.

Та повернемося до змісту. Вірші Романа не переспівують, не трактують і не аналізують тексти класиків. Вони їх актуалізують. Роблять сучасними, наближеними до наших реалій та абсурдності нашого життя. Вони зачіпають за живе і змушують переоцінювати щось таке глибинне, що ще вчора нам здавалося стабільним і незмінним. Адже констант у нашому сьогоденні геть мало – більше змінних величин. І майже всі вони – невідомі.

Я – смерть. Мої сади могил – без краю,

Нема такого, хто б сюди не зліг.

Небіжчик пахне яблуком, я знаю…

Це пише Роман. А я цього не знав… Чому яблуком? Чому?! Адже я не відчував ніколи такого запаху на багатьох похоронах, що на них доводилося бути. Чи то у серпні, чи у вересні, чи в жовтні, коли яблука падають, розбиваються, гниють і наповнюють ароматами все навколо – небіжчик завжди пахне єлеєм чи ладаном. А щоби яблуками? А, може, то від чуми? Бо саме чума дуже часто виходить на сцену (чи на ринг) у творах багатьох авторів. Саме вона найяскравіше демонструє безсилість людини перед обличчям смерті. Може то для неї небіжчик пахне яблуком?

Забагато питань. А відповіді, якщо вони і є, у кінці речення мають не крапку, а новий знак питання. Абсурдно? Так!

Бо немає у світі нічого більш реального, ніж абсурд.