Історія потрапляння деяких, суто прагматичних речей в інтелектуальний, чи пак інтуїтивний побут автора іноді буває направду містичною. Містицизм-бо, панове, це не якась там метафізика, і чудово роз’яснюється на буттєвому рівні, як дізнаємося з «Апофатичної антропології» Леоніда Солонька, тому ось вам передісторія про те, як думки, настрої і решта сюжетних фурій витають у повітрі наукового обігу ідей. Сталося так, що один із західних дослідників нашого з вами досвіду тоталітарної травми, який, до речі, присилав на консультацію до автора сих рядків свою кембриджську аспірантку, завершив свій терапевтичний проект (закрив тему, як сказав би поет епохи Євтушенка, написавши вісім віршів про кохання), вичерпав кошти і натхнення, і тепер ось видав книжку про інші методи осягнення Абсолюту в літературі. Словом, мова про хірургію, в якій аспірантки набувають зовсім іншої функції, і добре, що вони вчасно повертаються не солоно удавшись на свої кембриджські цілини.

Отже, так само, як пізніші релігійні хлисти-літератори, про яких мова в американського славіста, що находили замінник християнській терапії у більш радикальній фізіологічній хірургії сектантства, на світанку античної філософії, з якого починає свої жнива автор «Апофатичної антропології», так само правив бал альтернативний секс з реальністю. «В то время мышление было своеобразной формой теургии, – значить Солонько, – и философы, предававшиеся размышлениям, нередко впадали в транс и экстаз, иногда дело доходило и до поллюций.

Цікаво, що ідея досягнення трансцендентного стану єднання з Богом, який люди, як вважає автор дослідження, завжди плутали з Абсолютом, не втрачає актуальності, стилістичної напруги і функціональної доречності протягом усіх глав цієї історико-філософської саги про шляхи-дороги в історії релігії і науки. Блукаючи першим, людство, як відомо, задихалося у випарах «опіуму для народу», погоджувалося з існуванням Всемогутнього і Всюдисущого, і ходило всього лише до церкви; у випадку з другим, занурювалося у морок наукового пізнання, з якого мала постати Істина. До речі, саме другий, апофатичний шлях – на прикладі філософії Античності, богослов’я Середніх віків і відповідної антропології Нового часу – взято за основу у праці Леоніда Солонька, в якій розглядається секуляризована (вільна від церковного впливу) версія Абсолюту. Слід обов’язково додати, що автор розглядуваної тут книжки – переконаний атеїст, і за філософію с Богом у серці, голові та інших ерегованих частинах колективного тіла не відповідає, розповідаючи натомість про те, як зрозуміти зв’язок людини і цього самого Абсолюта, не спираючись на релігію.

Що ж до вищезгаданої актуальності трансцендентних практик, то вона, скажемо, забігаючи наперед, збереглася від античних часів аж до епохи лімітованого наукою божественного контенту. Мова, як всі зрозуміли про полюції другого рівню, коли будь-які революціонери кажуть «мы пойдем другим путем», і вдаються до радикальних засобів зміни політичною ладу, як товариш Ульянов, або тихо емігрують в глибини світової павутини, як так само Ульянов, але інший, не Ленін. «Другим путём, приведшим человека к собственному подсознанию, – свідчить автор «Апофатичної антропології», – был путь научно-экспериментальный, исследования, предпринятые в психиатрии (Шарко, З.Фрейд, К.Г.Юнг), исследования изменённых состояний сознания (У.Джеймс), изучение феноменологии религиозного опыта (Р.Отто), открытие психоактивных веществ показали, что в подсознании человека существует целая вселенная мировоззренческих интуиций, часть из которых актуализирована и известна человеку, часть же ждёт своего часа, и как только этот час наступает, они активизируются для того, чтобы снабдить человека необходимыми мировоззренческими ресурсами».

З іншого боку, поки згаданий час не настав, автор дослідження нагадує, що не все втрачено для того, хто ризикує його не дочекатися у жодного зі своїх дитячих снів з відповідними наслідками пубертатного характеру. Так, розповідаючи історію апофатизму (негативної теології) за Середніх віків, він нагадує, що «не находясь в мейнстриме общественного сознания, он продолжает существовать как своеобразная религиозно-философская традиция, полезная для отдельных наиболее ревностных искателей божественной благодати, но не более того». Крім того, мовляв, «интерес к неоплатонизму, апофатическая установка и использование различных психотехник были уделом весьма небольшой, я бы сказал, наиболее продвинутой и рафинированной части христианской общины», тож ідея апофатичних схронів у сучасній науці та релігії видається цілком актуальною. Ну, а якщо мислити глобально, не боячись повернутися до джерел, то на нинішньому безриб’ї релігійного абстинентства можна слідом за вищезгаданим автором поставити завдання «сознательного создания или возрождения механизмов, способных обеспечить протекание и трансляцию опыта бытия на уровень деятельностного субъекта». І тоді ані Бога, ані порогів – на шляху апофатичного осягнення людиною Його «буттєвого» характеру – точно не залишиться.