Незвичайну книжку я одержав днями від Миколи Адаменка: ґрунтовну розповідь про українcького краєзнавця й діалектолога, організатора і засновника Сосницького краєзнавчого музею Юрія Виноградського (1873 – 1965). Можливо, це прізвище не говорить нічого для середньостатистичного читача (хоч перший нарис про Виноградського, ще за його життя, опублікував півсотні років тому в чернігівській молодіжній газеті Володимир Дрозд, майбутній письменник), але тільки не сосничанину.

«Образ унікально-ідеальної людини Юрія Степановича Виноградского ще в ранній юності (десь в кінці 40-х років) запав мені в душу і там надійно поселився назавжди, — пише на початку цієї студії автор. — Він став для мене зразком для наслідування і оберегом моєї віри в людину. Цей образ весь час наштовхував мене на роздуми про неспалимість добра і непростий шлях у нашому світі творців і носіїв того добра…».

Зупинимось бодай на кількох рядочках із біографії вченого: сосничанин, закінчив Чернігівську класичну гімназію (навчався з Михайлом Могилянським) та юридичний факультет Київського університету, працював у судових установах Варшави і Чернігова, у 1919 році — голова Чернігівського губернського комітету охорони пам’яток мистецтва і старожитностей. Влітку наступного року переїхав до рідної Сосниці, де одразу ж організував і очолив музей, працюючи в ньому до своїх останніх днів — довгих 45 років. І тому ця книга, як написано в анотації, є водночас «поглибленою історією Сосничини і своєрідним посібником з виховання національного патріотизму». Вже у 1928 році у легендарному збірнику «Чернігів і Північне Лівобережжя: огляди, розвідки, матеріали», який вийшов у Києві під редакцією академіка Михайла Грушевського, Виноградський публікує статтю «Сосниця та її околиці». Це був тільки початок. Загалом вчений відкрив понад 50 стоянок первісної людини, а також близько 10 давньослов’янських городищ. Відтворена ним історія Сосниці та її околиць, від найдавніших часів до початку ХХ століття, зберігає свою наукове та пізнавальне значення.

Юрій Виноградський також досліджує діалекти — наші поліські говірки, а також топоніми, друкуючи свої студії, як і студії історичні, в академічних виданнях. Микола Адаменко зізнається, що він був щасливою людиною. В чому це щастя? Мабуть, і в тому, що писав свої статті для нас, а не для захисту кандидатської дисертації. Юрій Степанович просто зневажав оту безрезультатну тяганину з кандидатським ступенем.

Книжка про Виноградського — не просто біографія вченого. Подаючи його ще неопубліковані твори і фольклорні записи, автор Микола Адаменко, теж з діда-прадіда сосничанин, розмірковує і над історією свого краю, і над нашою мовою, і над давніми слов’янськими віруваннями, і над «уламками поганського світогляду» сосничан, про що згадує вчений. Наприклад, доносить читачеві хронологію імперського тиску на українську мову, укладену академіком Ніною Вірченко; подає майже двісті санскритських слів (давня любов Миколи Петровича), таких близьких до наших, якою написана давньоіндійська поема «Махабгарата» (її першим перекладачем був уродженець Сосниччини Борис Смирнов); серед тих слів є й «сувіри», що за законами мови перетворюється на «сіверян», про яких так багато пише Виноградський, але, на думку Адаменка, подібне дослідження в наш час, посилаючись на санскрит, могло б бути набагато глибшим. Таких міркувань, спостережень можна наводити доволі.

Дивує книжка і тим, що доля Юрія Виноградського дуже схожа з долею Миколи Адаменка. Скажімо, у 1937 році котрийсь із сексотів настукав куди треба, що завмузеєм розглядає підозрілі глиняні таблички з якимись незрозумілими написами. Цього вистачило для звинувачення Виноградського в китайському шпигунстві. І ось вже чекісти хапають його за шивороти, турляють в потилицю і старий вчений летить по коридору, розкинувши руки… Щоправда, його все таки випустили з страшних катівень НКВС, але не тому, що звинувачення було занадто вже безглуздим. Просто, коли Виноградського брали, на стіні слідчого висів портрет Єжова, а коли відпускали на волю на тій стіні, над іншим вже слідчим, висів портрет «інтелігентної людини в пенсне» Берії.

А ось Миколі Адаменку не пощастило вирватись із рук чекістів. У 1953 році його, студента філфаку Київського університету, за надмірне зацікавлення рідною літературою, зробили однією з центральних постатей містифікованого судового процесу, після чого початкуючий поет одержав десять років ув’язнення в концтаборах. І тільки із-за смерті «батька всіх народів» із лісорозробок Північного Уралу довелося повернутися у 1956 році. Але ще довго не був реабілітований. 

А ось що пише Микола Адаменко про «Володаря казкових скарбів» у листі до мене:

«Все ж я усвідомлюю, що книга може сприйматися неоднозначно. Бо ж науковою її назвати не можна. Видавництвом вона визначена як науково-популярна. А все ж вона створена на стикові таких наук, як загальна історія, археологія, фольклористика, мовознавство, етнологія, діалектологія. Хоча я, як філолог, краєзнавець (навіть кілька років очолював міжрайонне товариство захисту пам’яток  історії та культури), а до того ж і як письменник  і громадський діяч,  у певній мірі з тими науками пов’язаний. Тим паче що через них ішов вслід за Юрієм Виноградським.

Може, через усе те стиль книги виявився не зовсім стандартним. Я прагнув , щоб кожен, хто читатиме  книгу, міг достатньо з неї взяти залежно від освіченості  і розумового рівня.

Мене, наприклад , тішить те, що одна аспірантка Чернігівського педуніверситету, коли мій рукопис був ще лише в інтернеті, взяла з нього чимало матеріалу для написання кандидатської  дисертації з археології. Значить, мої зусилля виявилися не даремними. Я сподіваюсь, що і в інших галузях хтось із дослідників може відштовхнутися від якоїсь тези чи ідеї, щоб глибше і ширше те все опрацювати. Та й суто наукові фрагменти я прагнув донести до читача в доступній формі. А ще впевнений, що кожний, хто прочитає цю книгу, не залишиться байдужим до образу Юрія Степановича Виноградського, до того ж сподіваюсь не зовсім скромною надією, що після прочитання книги у кожного щось може змінитися на краще і в свідомості, і  навіть у вдачі. Я зробив книгу так , як схотів, як підказували моє сумління і мій світогляд».

 Микола Петрович добре знав Юрія Степановича, увічнив його образ у романі «Закон — тайга», у ряді своїх поезій. Він справді є володарем казкових скарбів, на якого усім нам (повірмо у неспалимість добра) треба рівнятися.

 До речі, 23 квітня (за старим стилем) виповнюється 140 років з дня народження Юрія Виноградського. Отож Микола Адаменко, при допомозі своїх щедрих і щирих благодійників, зробив йому гідний духовний дарунок.