Подія припала на день літнього сонцестояння і мала формат неформальної, майже містичної взаємодії з текстом. Це було не читання у звичному сенсі. Книга стала інструментом гри, де сторінки виконували роль відповідей на запитання читачок. Гра «книга відповідає», це формат побудований як своєрідний діалог із романом.

Дівчата, заплели віночки, по смакували ягодами, а потім розважалися: ставили запитання — про себе, про сюжет, про вибір, про майбутнє персонажів або навіть про власний настрій у моменті. Після цього книга відкривалася навмання. Сторінка, на яку падала увага, ставала «відповіддю». Відраховували задуманий рядок на сторінці …Іноді це був уривок діалогу, іноді опис сцени, іноді одна фраза, яка раптом змінювала тон усієї розмови.

Цей принцип створював відчуття, ніби текст реагує не логікою, а прихованою системою символів. Кожне відкриття сторінки сприймалося як знак, який потрібно розшифрувати разом. Після кожної «відповіді» починалося обговорення. Дівчата аналізували, чому саме цей уривок міг з’явитися, як він пов’язаний із сюжетом і що він означає в контексті поставленого питання у їхньому реальному житті. Розмова поступово переходила від книги до особистих інтерпретацій: хтось бачив у тексті пряму відповідь, хтось - метафору, хтось - випадковість, яка чомусь влучає в точку.

Ця різниця сприйняття створювала напругу і глибину зустрічі. День літнього сонцестояння підсилював відчуття символічності події. Світло, яке досягло своєї максимальної тривалості, ніби підтримувало саму ідею гри - коли випадковість здається не зовсім випадковою. До речі, в цю гру грала головна героїня роману Вероніки Чекалюк. У цій атмосфері книга сприймалася як об’єкт, що «відкликається», відзеркалює реальність, а не просто читається. Пікнік у Парижі перетворився на приємний спогад, коли література перестала бути статичною і набула рис живого процесу — непередбачуваного, багатошарового і відкритого до випадкових «відповідей». У спеку рятує захоплива книга і пікнік.