Жовтень виявився вельми насиченим на літературні події в Ужгороді. Відбулися два літературні фестивалі – «Карпатська ватра» та «Екле», на які з’їхалися близько двох десятків сучасних літераторів з-поза меж Закарпаття. Окрім того, відбулися зустрічі з відомими літературознавцями з Дрогобича Олегом Баганом та Петром Іванишином, які приїхали на запрошення видавництва «Гражда». А ще з журналістами зустрівся редактор найстарішої української газети Америки «Свобода» Петро Часто, глибокий публіцист та письменник. Одне слово, справжній літературний вибух!

Ми поцікавилися в одного з гостей - голови Івано-Франківської організації Національної Спілки письменників України Євгена Барана про його враження від фестивалю «Карпатська ватра», який на Закарпатті проводився вдруге.   

- Отож, пане Євгене, чи не шкодуєте, що приїхали до нас на три дні?

- Ні, бо враження від поїздки позитивні. Знаєте, для мене Закарпаття  розпочалося із казки. Ще, здається, не ходив до школи, як моя мама купила збірку казок «Три золоті слова» (видавництво «Карпати», Ужгород, 1968; у записах Василя Короловича), це було щось неймовірне. Книжка й досі у мене. З неї я читаю казки своїм дітям.

Уперше я приїжджав до Ужгорода студентом весною 1983 року. Тоді я брав участь у народному Львівському театрі під керівництвом Марка Баціяна (клуб «Електрон»). Ми виступали в приміщенні теж якогось народного театру, а потім ходили в ресторан «Едельвейс», а наступного дня пили пиво у барі «Під Ужем». На жаль, цих закладів в Ужгороді вже немає.

- Що для себе відкрили цього разу?

- Відкрив для себе людей. Будь-яка поїздка для мене – се насамперед люди, а вже потім природа, архітектура, історичні  пам’ятки. Тому хочу подякувати голові Закарпатської організації НСПУ Петрові Ходаничу і письменнику Мирославові Дочинцю за запрошення.  А справжнім закарпатським Воландом для мене став історик і письменник Сергій Федака. Всі дні він був із гостями фестивалю і розповідав, розповідав, розповідав… А першого дня, після вечора у ляльковому театрі ще й провів декількох гостей, мене у тому числі, короткою дорогою до готелю «Світанок», де ми мешкали, через міський цвинтар "Кальварія". Уявляєте?!.

Ніч, десь збоку відблиски світла, на окремих гробах горять свічки, і ми гуськом ідемо між могилами, а Сергій розповідає: «Ось це могила ректора Сливки, а ось тут похований Петро Скунць»… Якщо зважити, що востаннє на нічному цвинтарі я був ще школярем, коли під час свята Андрія переховувався від вчителів, яким зробив шкоду – зняв у них хвіртки і позакидав бозна-де, то ця нічна прогулянка Кальварією є такою ж незабутньою…

- А чи потрібні такі фестивалі взагалі? Що вони дають?

- Потрібні. Однозначно. Вони дають спілкування. З письменниками, з читачами. Я познайомився з багатьма закарпатськими літераторами, яких знав мало або зовсім не знав (Петро Ходанич, Лідія Повх, Василь Густі, Василь Шкіря), з українськими письменниками Словаччини (Ілля Галайда, Маруся Няхай), заприятелював із прозаїком Василем Бондарем, головою кіровоградської організації НСПУ… А ще ми мали багато зустрічей із читачами: в Ужгородському  Національному  університеті, Мукачівському державному університеті, Довжанському економічному коледжі; зустрічалися з мером Мукачева (приємно здивував), представниками Закарпатської обласної ради і обласної державної адміністрації.

-  А чого бракувало «Карпатській ватрі»?

- Можливо, якоїсь альтернативи. Молодіжної, наприклад. Бо з представників молодих літераторів були тільки дві молоді жінки (одна з них Вікторія Шуліко, авторка цікавих інтерпретацій Євангельских текстів). Але це вже особливості проведення подібних заходів. Тому я з розумінням ставлюся до організаторів (Петро Ходанич, Василь Густі), бо подібне дійство вимагає великої затрати часу, сил, енергії, нервів, здоров’я.

Словом, я б не шукав недоліків, бо знаю з власного досвіду, як нелегко організувати подібний захід.

- А яким бачиться літературне Закарпаття з-за перевалу?  

- Літературне життя Закарпаття багате і розмаїте. Близькість до європейських кордонів і наявність активних представників національних меншин вимагає надзвичайної уваги до тих процесів, які проходять на Закарпатті. Але було б добре, якби існував міцніший зв´язок між різними літературними поколіннями. Такого я не помітив (хоча це проблема не тільки вашого краю). Зате ви маєте прекрасного поета Петра Мідянку, оригінального прозаїка Михайла Рошка, талановитого журналіста і драматурга Олександра Гавроша…

- Кх-кх… А якщо порівняти Закарпаття з Івано-Франківщиною?

- Закономірно, що відмінності є: ментальні, побутові,світоглядні, але в цілому я переконався, що між нами більше спільного, аніж відмінностей. І те, що я побачив прагнення закарпатців і прикарпатців жити в єдиній державі й не шукати собі роз’єднувального «ґудза», найголовніший висновок, який для себе зробив. Літературне Закарпаття має величну і драматичну історію, так само як і Прикарпаття. Але потрібно більше спілкуватися, обмінюватися творчим досвідом, аби не було відчуття роз’єднаності і чужини. Я думаю, ми це в змозі зробити. І було би добре, аби владні структури також виявляли подібне бажання і розуміння. Тоді й порозуміння буде більше. І проблеми виглядатимуть не такими вже й тупиковими…