Український письменник Андрій Курков презентував у Києві свою книгу «Щоденники Майдану». Його твір уже вийшов у Німеччині, Франції, Італії та Англії, а тепер його побачила і Україна. За словами автора, він спочатку не планував публікувати книгу у нас, та згодом змінив свою думку.

«Взагалі я мав писати збірку есеїв для австрійського видавця про те, чим Україна відрізняється від Росії. Але 21 листопада я відчув, що не можу її писати, коли у країні відбуваються такі події. І я подзвонив видавцю і запропонував писати щось інше. Я все одно постійно веду щоденник. А потім міг би надіслати. Він же каже: навіщо потім, надсилай щодня, а ми будемо перекладати! Так і з’явилася ця книга», – розповів Андрій Курков на презентації книги, модератором якої був Андрій Кокотюха, а гостем – Данило Яневський.

Через тиждень до письменника з аналогічним проханням звернулися французи. Згодом – англійці і німці. У підсумку книга вийшла багатьма мовами: англійською, німецькою, французькою, італійською, японською та іншими.

Спеціально для європейців він зробив доповнення, яке назвав «суб’єктивним словником». Там доступно для європейців розповідалося про Степана Бандеру, «Правий сектор», роль УГКЦ, перший Майдан, та інші маловідомі їм речі. Європейці, згадує він, особливо дивувалися, як у розпал сутичок біля Майдану працювали крамниці, а діти ходили до школи за півсотні метрів від барикад.

Я живу на Рейтарській. З балкону видно Софійську дзвіницю. Я чув з квартири вибухи гранат, у моєму дворі палили автівки

​​«Я живу на Рейтарській. З балкону видно Софійську дзвіницю. Я чув з квартири вибухи гранат, у моєму дворі палили автівки. Це історія, яка твориться за 400 метрів від тебе, а іноді навіть захоплює тебе, коли на сусідній вулиці ходять тітушки і громлять машини бітами» – так описав своє враження автор. За його словами, глобальна історія якраз і складається з багатьох маленьких. Це і анекдотичні історії про жінку, яка намагалася поїхати на платний мітинг із сином, щоб заробити удвічі більше, і трагічні сторінки Майдану, і парадоксальні – на зразок того, як одразу після боїв майданівці бралися за прибирання.

Свої «Щоденники він називає у першу чергу не літературою, а документом, «збіркою вражень, почутих і побачених». На думку літератора, не можна писати про трагедії прозу, доки не виросте нове покоління, для якого це історія. Реальність за драматизмом не зрівняється із жодним твором.

​​

Випадкове українська видання

Видавати книгу в Україні Курков не планував «Тут уже готують різні твори про Майдан, уже навіть їх пишуть, і мені нема сенсу додавати свій», – каже літератор. Але його видавець написав про це у Фейсбуці, і дописувачі почали цікавитися: чи не написав він щось погане про Майдан? Довелося пояснювати, що там нічого поганого немає, навіть навпаки. Тоді автор вирішив: українському виданню – бути.

Основний його зміст не відрізняється від зарубіжних видань – це щоденні записи про найважливіші події від 21 листопада 2013 року до 24 квітня 2014-го. Не завжди це публіцистичні тексти, іноді – суто суб’єктивні враження, іноді – розмови з випадковими людьми. Правда – взагалі суб’єктивна річ», – каже Андрій Курков і додає: «Кожна людина має свій погляд і враження. Але досвід кожної людини важливий для історії. Не великої для істориків, а історії для людей, які просто хочуть зрозуміти довколишні події».

А зважаючи, що ще у шкільні роки він волів читати не підручники історії, а щоденники видатних осіб, наприклад, Блока, Чуковського чи Кафки, вибір такого жанру як щоденник, літератор вважає логічним.

Дещо, правда, довелося змінити: словник для іноземців замінений власними статтями про події в Україні для іноземних видань. Довелося робити і вимушені правки – приховувати прізвища (лишивши тільки ініціали) деяких людей, які були проти Майдану. А от інших правок автор не робив і не планує: «Там є і версії подій, які не справдилися, і ще багато чого. Якби це була белетристика, я б щоразу вносив правки. Але це документальне свідчення, і немає сенсу його міняти». Тому, попри немалу кількість книг про Майдан, «Щоденники» мають шанс не загубитися серед них.

Юрій Примачук