30 листопада у Театрі ім. Франка зібралося стільки глядачів, ніби на прем’єру вистави року. Хоча того вечора ніякого шоу і філігранної гри мастаків сцени не передбачалося. Вечір присвячувався світлій пам’яті відомого драматурга Ярослава Стельмаха, якому в цей день виповнилося б 60 років. Посередині сцени на тлі зоряного неба висить портрет красивого чоловіка. Саме таким, ніжним і трішки саркастичним, Ярослава Стельмаха упродовж 10 років пам’ятають «франківці». Вистава «Кохання у стилі бароко, або Любов із неохоти» за його п’єсою щоразу закінчувалася аншлагом. Актор Олексій Богданович зіграв у ній Графа. «Я приятелював зі Славою. Це були неймовірні часи, проведені з прекрасною людиною. Ярослав приходив на всі репетиції. Ми, актори, часто перебрешемо текст, викручуємося на ходу. Він ніколи не підвищував голосу, ставився до нас з великою повагою. Бувало, підійде, візьме за руку і таким спокійним голосом промовить, дивлячись прямо у вічі: «Я тебе дуже прошу, зроби так і отак». Після цих слів ніхто не дозволяв собі халтурити», — згадує Богданович.

Ярослав Стельмах написав понад 20 п’єс, він був, напевне, найуспішнішим модерним українським драматургом. Кожна з п’єс була поставлена в театрах України, Білорусі, Казахстану. Його перу належать дитячі твори «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки», «Якось у чужому лісі», «Найкращий намет», переклади Ернеста–Теодора–Амадея Гофмана, Джеймса Голдена, Макса Фріша, Жана Ануйя, Едварда Олбі. Ще не одну п’єсу Ярослав Стельмах написав би у своєму рідному селі на Полтавщині, де щоліта черпав натхнення, не один ранок у квартирі на Русанівці він би обкладався словниками, щоб перекласти декілька рядків «Крихітки Цахес», якби не серпнева автокатастрофа на Бориспільському шосе в 2001 році, в якій загинув Ярослав Михайлович. Драматург, їдучи на дачу, зіткнувся своєю старенькою машиною з «ікарусом».

Найболісніше втрату Ярослава переживала дружина Людмила. Після загибелі чоловіка довгий час до тями її приводили психіатри. І якби не підтримка подруг, які радили Людмилі писати, щоб біль виливався на папір, мабуть, балакуча раніше Люся ще довго не могла б отямитися. Рятунком стала робота над книгою спогадів про Ярослава Стельмаха «Мій кіт за тобою скучив». «Я маю мрію, щоб про відомих людей України знала вся країна, від Карпат до Донецька. Я розумію, що в Німеччині не щодня слухають Вагнера, але кожна німецька жінка знає і вчить своїх дітей, що це великий композитор. Моє завдання — нести світло від зорі Ярослава»,— розповіла Людмила Стельмах.

Директор Фонду Михайла та Ярослава Стельмахів Микола Жулинський згадує першу зустріч із драматургом. «Це було на Русанівці, вдома у Юрка Покальчука. Прийшов Ярослав із дружиною. Люся, звісно, відразу стала у центрі уваги, всіх переговорювала. Ярослав сидів у тіні, дивився на дружину закоханими очима і мовчав. Мені було прикро, що вона відтісняє Славу. Я підсів до нього у куток і відтоді ми міцно здружилися. Слава знав собі ціну. Був іронічний, усміхнений, скептичний. Він весь час працював, хоча казав, що великий лінивець. Мабуть, це було своєрідне кокетування — розповідати друзям, як він змушує себе працювати. За життя я так і не зміг його добре пізнати. Завжди не було часу. Коли перетиналися десь на вулиці, Слава вигукував: «Привіт, старий, побачимось» і біг далі. Так, Славцю, ми побачимося, але вже на небесах», — гірко посміхнувся Жулинський.

Усі, хто знав Ярослава Стельмаха, відзначали його неймовірний талант дружити. Він ніколи не розділяв, мов­ляв, це людина, а це — драматург, дипломат, чиновник. Якщо бачив людину — все, дружба навіки. Дипломат Станіслав Пащенко згадує, як Ярослав прекрасно грав на гітарі, які чудові пісні співали разом за пляшкою стельмахівки (наливки з вишень). «Слава був неймовірно талановитий. Він з усіма знаходив спільну мову і ніколи не пробивався по стезі кар’єри, наголошуючи, що є сином відомого письменника Михайла Стельмаха. Навпаки, часто цей факт Слава приховував».

Не одну чарку стельмахівки Ярослав Стельмах перехилив і з Богданом Ступкою. «Він мене називав дідом, я його — старим. Поважали один одного. Одного разу на Одещині Славу обікрали. Я йому дав свої штани. Слава довго їх не повертав. Казав, що в них почуває себе Богданом Ступкою. Якось він прийшов до мене додому і драматургічно красиво розіграв повернення цих оксамитових штанів. Я їх потім віддам у музей Стельмаха. У цих штанях ходив Ярослав Стельмах і Бодя, — каже Ступка. — Коли його не стало, у драматургії почалася прірва. Інсценізації, які робив Ярослав, — це робота високого польоту».

Олена Муравель

Фото: day.kiev.ua