Українська література Закарпаття має багато прикладів ефектного входження в творчий письменницький та довколалітературний процес. Перераховувати не буду, бо кожен, хто хоч трохи цікавиться книгами та письменниками може самостійно навести, як мінімум, кілька прикладів.

         Авторка, книгу якої маю честь презентувати, Маріанна Шутко не ввійшла в літературу, а в´їхала на червоному Porsche. На шаленій швидкості, під музику Кустуріци та Бітлз, на фоні шелесту зачаклованого осіннього лісу, нехтуючи мільйонами американських доларів - не кожен так зможе. А вона це зробила. І не просто зробила - шокувала всіх, буквально всіх шанувальників поезії і зовсім далеких від неї людей. Молода, чарівна, ефектна, талановита, успішна блондинка розмістила добірку своїх інтимних віршів на одному із сайтів до дня закоханих 14 лютого 2012 року і назвала свою публікацію: «Моєму «Валентину».

         Все було б добре, всі були б спокійними та залишалися і надалі відмежованими, холодними, байдужими, як і до сотень інших записів у блогах, як до тисяч і тисяч інформацій про болі, негаразди, проблеми, катастрофи, як до всіх подій, що відбуваються в державі та світі, як, в решті решт, і до власного життя, яке зробити кращим ніяк не вдається. Все було б чудово, якби Маріанна плакала у своїх віршах над нестерпною долею свого народу (бо це вже традиція), якби вона бідкалася, жалілася, страждала (бо поет мусить бути нещасним), якби її твори були сповнені нездійсненними мріями про принца на білому коні (бо про що ще може писати красива молода жінка?), якби у її текстах крім важких чорних кольорів не було сонця, щастя, радості, усмішок, задоволення... А вона, ви тільки уявіть собі, пише про щастя, взаємне кохання, насолоду від спілкування з коханим чоловіком:

Навіть, якщо ти живеш за тридев´ять земель,
Навіть, якщо кілометри життя між нами,
Навіть, якщо не все можемо змінити,
Я тихо на вушко тобі прошепчу,
Що сьогодні бачила, як цілувалися голуби,
Як соняхи схилили один до одного голови,
Як горіх придорожній хизувався
Перед чорноокими черешнями,
І про те...яка в тебе зачіска була вранці
Схвильована,
Коли густою, білопінною, солоною хмарою
Пролився в мені
Твій невиспаний вірш.     

(«Тихо на вушко»)

         Цього читачі пробачити не можуть (може про традиції варто говорити тут?). На неї накинулися дівчата, бо то не вони каталися на тому шикарному автомобілі, накинулися хлопці, бо то не вони були тоді за кермом, накинулися постмодерністи, бо не знайшли у текстах нічого близького собі по духу, накинулися старі поети, бо вони вже втратили всі шанси і на придбання автомобіля, і на спілкування з чарівними Музами, накинулися критикани, бо самі нічого подібного написати не можуть... І лише кілька чоловік із шістдесяти восьми тих, хто написав коментарі, підписалися власними прізвищами і підтримали молоду поетесу. Печально, але факт.

         Можливо, відчуваючи, передбачаючи, прогнозуючи реакцію земляків на свою творчість, але не збираючись відмовлятися від власного «я», від можливості реалізувати себе і на ниві літератури, Маріанна Шутко у одному із творів написала:

Тому я вбиваю в небо, мов цвяхи, залізні вiршi.  

(«Зізнання»)

         Варто сказати, що в поезії Маріанна не новачок. Пише давно і багато, публікується на літературних сайтах, у альманахах, має багато позитивних відгуків, шанувальників, перемагає в літературних конкурсах... Колеги її сприймають і поважають за щирість і відвертість, за вміння красиво і тонко підмітити деталі, підкреслити неповторність ситуації, передати словом те, що природа передає кольорами, а душа - емоціями. Жодної фальші, жодного штучного почуття, жодної краплі гри на публіку, бажання справити ефект, вразити. Все просто, щиро і відверто. Як розмова з Богом. Чи із самим собою.

У пазуху збираєш зоряне чудне камiння, 
I посипаєш рани сiллю Чумацьким возом. 
Тебе судомить, тебе ламає - у пiднебiння 
Чужого неба ростеш мовчанням, неначе бронза.     

(«Самотній принц»)

         Це глибоко інтимна лірика. Це дозвіл доторкнутися до внутрішнього світу автора, до її переживань, відчуттів, снів, мрій, страждань, сумнівів... Це довірливий жест - запрошення до бесіди, до притишеного спілкування про наболіле, про світ довкола і всесвіт у власній душі. Оголений нерв, який викликає співпереживання, який відгукується у серці кожного, хто вміє цінувати життя, хто пам´ятає про смерть, хто вірить і сподівається.

         Збірка «Феєрверк багряної шипшини» йшла до читача надто довго. Маріанна Шутко зважувала, осмислювала і переосмислювала кожну строфу, кожен рядок, кожнісіньке слово перед тим, як показати все людям. І досвід тієї публікації на сайті, про яку йшлося вище, ще на кілька місяців затримав вихід книги - важко було сприйняти те, що тебе не розуміють, що тобі заздрять, що тебе не сприймають у новій ролі - ролі поета. Але Маріанні вдалося подолати сумніви, перебороти страх, здобути чергову перемогу над собою і... І ми маємо чудову книжку, яка вийшла друком у видавництві «Карпатська вежа» у серії «Трава Парнасу». «О! Нарешті!» - вигукнув один із письменників отримуючи в руки свіже видання. А Василь Густі, голова закарпатської організації Національної Спілки письменників України, у передмові до збірки написав:

«Голос поезії Маріанни Шутко - тихий, врівноважений, приємного тембру. До нього іноді треба прислухатися дуже уважно, аби не пропустити якоїсь ледь уловимої, але дуже важливої ноти. І в цьому її вірші нагадують варіації для скрипки. А якщо спробувати сприйняти її поезії зорово, сприймаються вони як пелюстинки білої троянди - тендітно-цнотливі, загадкові і водночас зухвалі у своїй неповторності, привабливості».

Дзеркало-небо - на друзки,

Ламаються мрії-галузки.

Зловила у пастку пустку.

Срібних дощів мотузки...

Осінь - руда мадам,

Осінь - падам, падам...

                                      («Падам, падам»)

         Хочеться ще цитувати надзвичайно мелодійні, трохи сумні і яскраво особистісні вірші Маріанни із її першої книги. Але процитую з наступної, яка логічно продовжить емоційно-настроєве звучання тонких мелодій її душі, яка о цій порі високо і чисто тремтить на морозі, просякнута неповторно яскравим і надзвичайно ламким зимовим промінням.

Ця тиша б´є у литаври,
Паралізує  страх,
Випасують душу кентаври,
Немов я - люцерна. Прах -
Ця тиша, ось ця самотність
Мій обіймає світ.
Гостюють у мене сухотні,
Скорботні години бід.
Часто приходять уранці,
Будять мене зі сну,
Вони - найкращі коханці -
З ними ніяк не засну.
Самотність схожа на цвинтар,
На мертвих  - смертнi міста...
Присів помолитись вітер
На плечі худі Хр(и)еста.             

(«Самота»)

         Ми всі різні. І тим цікаві. І тим багаті.

         Вірю, що голос молодої неординарної талановитої Маріанни Шутко не загубиться у багатому на яскраві особистості хорі творчих людей Закарпаття. Сподіваюся, що ця оригінальна книга принесе задоволення і тим, хто не сприйняв публікацію на популярному сайті, і тим, хто чекає виходу цієї книги вже багато років, і тим, хто вперше познайомиться із творчістю жінки, яка має мужність не боятися, мати і висловлювати власну думку, говорити чесно і відкрито, щиро, не оглядаючись на заздрісників і тих, чиї душі залишаються закритими і темними, як приміщення, що ніколи не провітрюються. Але таких на землі мало. І вони не читають поезії. І не купують книг.

         Удачі тобі, Маріанно. Окриленості, легкого і вільного польоту думки, надихненості новими ідеями, здійснення мрій і, безперечно, нових яскравих віршів і книг, на які усі ми чекатимемо з нетерпінням. Бо

До осені

Далеко ще,

До осені

Ще ...літо...

                            («До осені...»)