Наслідки комуністичної маячні досі спокутує обдурене населення, особливо в східній Європі та Азії і в нашій бідній Україні. Саме після вибуху гігантського соціального катаклізму (1917р.) і напередодні ще більших потрясінь, написано книгу-застереження, дороговказ самостійного шляху української нації до її порятунку, до „бути чи не бути", чи опуститися до стану біблійних гівонітів та щезнути. 

Твір складається з трьох частин, назва кожної виразна і надає уявлення про зміст. Перша: „Українське провансальство". Як могла потужна держава раннього середньовіччя, потім, часів Хмельниччини, здеградувати до хохлацької республіки УРСР в складі імперії варварів? Хто очолював націю на похилій стежці, чого навчав, куди кликав? Донцов дає відповідь, посилаючись на власні дослідження та величезну джерельну базу на багатьох мовах (239 позицій тільки до першої частини). Любов до „тиші і злагоди, вареників та вишневих садочків...", оспівувана народними вождиками і нав´язувана нації, під єхидне кепкування ззовні, заперечення національного супротиву, зневага до „висших матерій", страх перед напруженням волі та жертовністю, зрада українською шляхтою свого призначення боронити власне посполитство... все це призвело до втрати рідного краю, а разом з ним і „вареників і садочків...". Допоки українські „провансальці" шукали злагоди і порозуміння з „цілою людськістю", - представники „цілої людськості", нерідко, малочисельніші, культурно нижчі від нації „мови солов´їної", але сміливіші або нахабніші, диктували свою волю у „нашій, не своїй землі". Цитуємо Дмитра Донцова: „Така філософія не могла дати тим поколінням, що виховувалися під її впливом, віри в свою справу, ні розмаху, ні патосу. Вона мусила привести до духовного роздвоєння, розламу, знесилля, зневіри і сумніву". Сучасний провінціалізм, що хворобливою бактерією точить багатьох українців, інтенсивно культивується і прищеплюється нації, відверто та неприховано, внутрішніми та зовнішніми ворогами України. Нічого малодушно ухилятися від слова «вороги», воно є в нашому державному Славні і не існує заборонених методів опору, допоки вони не „згинуть", інакше, - згине нація. 

Частина друга. „Чинний націоналізм". Продовжуючи огляд праці Дмитра Донцова, з прикрістю визнаємо, що газетний переказ „воюючої скрижалі" про героїчне відродження нації може зіпхнути нас в дилетантську балаканину. Наша мета: зацікавити і поінформувати майбутнього читача, вірогідно, - малочисельного, кого видатний автор називав „ініціятивна меншість". Він же на взірець приводив слова Шпенглера: „Нація, як усі великі символи культури, це внутрішнє посідання немногих людей". Від себе додамо, що маса духовних карликів відійде у безвість після гучних дебошів в ресторанах, або в залі Верховної Ради, залишивши у пересічного обивателя, що так захоплювався і вболівав за своїх кумирів, порожнечу в голові та кишенях. Згадайте розтиражовані гасла політичного бомонду України кінця 90-х років... один пшик тільки й залишився, крім переходу Андрія Шевченка до італійського „Мілану" нічого й не запам´яталося. 

Не майдановий галас всіх кольорів, не розривання держави та суспільства, щоб влізти в якусь міжнародну структуру, - лише національна гідність, солідарність, відпірність. Коли в тяжку хвилину нація не здається, не розсипається - є надія. Все закінчилося: одне в презирстві, друге - в славі. „Природа винагороджує лише в пропорції до зусиль і заслуг - для її мети. В суспільнім житті обов´язує та сама засада, і ні одна нація не дістане в дарунок жнив від „справедливої" природи, коли вона не сіяла, ні одна не дістане незалежності, коли не хоче і не може її осягнути, коли немає почуття й сили здорових рас, що хочуть панувати над людьми, землею, повітрям і морями, служити собі і - людському поступові". Д.Донцов не закликає „разрушіть до основанья", проте: „Творче насильство - як „що", ініціативна меншість - як „хто" - ось підстава всякого майже суспільного процесу, спосіб, яким перемагає нова ідея". Яка ідея? 

Частина третя. „Українська ідея". „Наша мандрівка по пустелі ще не скінчилася тому, що були в нас тисячі воль замість однієї, і сотки туманних, замість однієї, яскравої думки, що лучила б усіх в одну цілісність. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям". Тепер наведемо речення, без якого про Донцова і його творчість ніколи не пишуть: „України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі". Українці без ілюзій, усвідомлюють, що попри Декларації та Акти, ми живемо в окупованій ментально чужим елементом нашій Батьківщині. І те, що вона наша, а не їхня, - повинні відчувати ми і вони. „... поки ми не виплекаємо в собі пристрасного бажання створити свій власний світ з зовнішнього хаосу, поки „малоросійську" ніжність не заступить у нас зачіпна любов посідання, поки теореми - не стануть аксіомами, догмами, „соромливість" - не обернеться в „брутальність", а безхребетне „народолюбство" - в агресивний націоналізм, - доти не стане Україна нацією". 

Донцов будує свій інтегральний (всепроникаючий) націоналізм з усвідомлення високого призначення нації та на одній з євангельських ідей про героїчну особистість та обрану меншість, яка йде не за натовпом, а - попереду. Ідея націоналізму має бути яскравою, задля „кусня хліба та спокою" ніякий „-ізм" не потрібен. Сильні та вольові натури, піднімаючись до захмарних вершин, освоюють проміжні висоти і на них зупиняється пересічна більшість, що самотужки ніколи б не досягла цих рубежів. Як Євангеліє Христове висвітлює нам дорогу в блаженні Небеса, так „Націоналізм" Донцова гартує до суворого життя на землі. 

З нагоди 80-річчя першого видання твору з ініціативи та коштом Організації Українських Націоналістів твір Дмитра Донцова „Націоналізм" перевидано. 

Сергій АЙБАБІН, м. Запоріжжя 

Джерело: Наш формат