Завантажити

Йосип Струцюк

УСЕ НЕ ТАК ПРОСТО

– Ви питаєте, як я підняв руку на людину? Важко сказати, пане слідчий, чи то ще була людина. Може, я, саме я, й не маю морального права заявляти таке, але щоб зрозуміти мій вчинок, треба бодай би на років три вернутися в минуле. А воно вас, як бачу, не вельми цікавить.
– Чому? – сказав слідчий і відразу ж застеріг: – Тільки стисло. Без зайвих сентиментів, які ви, напевне, будете наводити на своє виправдання.
– Я не збираюся виправдовуватися, пане слідчий, а викладу так, як було, – і зі свого боку попередив: – Тільки прошу не перебивати мене. Бо як зіб’єте з пантелику – наверзякаю дурниць, пане слідчий. Обов’язково наверзякаю. Я себе знаю.
– Прошу. Тільки без дурниць.
– Отож, це було у квітні або й травні дві тисячі сьомого року… Так, таки сьомого. Тьотя Дашка мене завела до тьоті Мані, аби я доглядав Ігорка. Це треба було робити після того, як притон із чийогось веління (а це вам, пане слідчий, повинно бути більш відомо) перемістився на сусідню вулицю імени чи не найбільшої совєцької профури всіх часів і народів. Мушу сказати, що перед тим уся нарко й алкогольнозалежна арава збиралася в Тьоті Мані і тому з Ігорком не було проблем. Арава собі п’є, курить, нюхає, порипує ліжками, а хлопчик бігає по кімнаті. Він ще не задумується над своїм майбутнім. Набігається до півночі, притулиться десь у куточку й засне. Так принаймні розповідали. А після того, як притон дислокували на вулицю Колонтай, тьоті Мані дволітнього синочка вже незручно було тягати по ночах із собою. І тоді вже тьотя Дашка вирішила допомогти своїй кумі.
– Тьотя Дашка – це ваша, здається, мати? – запитав мене слідчий.
– Ніби так. Саме тоді, з дозволу сказати, моя мати вирішила допомогти тьоті Мані. Вона взяла мене з собою, і коли ми зайшли на квартиру куми, сказала приблизно так: «Сиди, телепню, й гляди пацана, а ми з його найріднішою випаруємося до години третьої-четвертої ранку. Хай тебе не цікавить, де і що будемо робити. Твоє діло всране, аби Ігорьок носив сухі штанці й не скучав. А найкраще, щоб спав, поняв?»
Я все «поняв», бо вже давно знав, чому, ота, з дозволу сказати, моя мати на ніч відлучається з дому. За те її, здається, й батько покинув. Але притому не тільки її, а й мене, малого, з нею.
Отже, мене, пане слідчий, завжди водила до тьоті Мані тьотя Дашка. Я доглядав Ігорка: грався з ним доти, доки він не хотів спати. А коли в покинутої дитини починала хилитися голівка, клав його в люльку, а сам лягав біля нього на дивані. А о третій чи четвертій годині мене зазвичай вже будила найчастіше тьотя Дашка, і ми під ранок пленталися додому, бо їй ще треба було вдома зібратися й чимчикувати на швейну фабрику.
Щоправда, бувало й так, що ми й ночували в тьоті Мані. Це було тоді, коли тьотя Дашка приходила з вулиці Колонтай, як кажуть, нєвміняєма, цебто, пане слідчий, п’янизна. А таке часто бувало.
І поза всім цим я із півроку сумлінно виконував покладений на мене обов’язок, і покинутий Ігорок не страждав од своїх мокрих штанців, а навпаки дуже прив’язався до мене. Коли покидав його вранці – часто плакав, а до матері, цебто тьоті Мані, не хотів іти на руки, на які вона, як я спостерігав, рідко його брала.
І ось одного разу посеред ночі (я щойно приспав Ігорка) хазяйка вернулася додому знервована. Крім того, вона була, як не раз перед тим висловлювалася: вже «в диміну».
Спочатку кинула куртку на підлогу.
Потім підняла куртку.
Щось вийняла з бічної кишені, подумала-подумала й поманила мене пальчиком. Коли я наблизився майже впритул:
«Понюхай!» – сказала.
У мене давно визрівала думка попробувати того забороненого плоду (чи не передалося це все ще від найдавнішого мого предка Адама?), але тьотя Дашка, вирячивши на мене свої, як завше посоловілі, сичала: «Уб’ю, як дізнаюся, що пробував!» Як чуєте: іноді в неї ще прокидався материнський інстинкт, і тоді вона таки й справді не хотіла, щоб я заразився тією, що й вона, страшною недугою. Але зараз замість тьоті Дашки переді мною була тьотя Маня, котра, улесливо посміхнувшись, простягнула руку:
«Понюхай – і побачиш, як тобі стане кльово!»
Я, річ певна, не відмовився. Мені й справді, як ви вже напевне здогадуєтеся, пане слідчий, стало якось незбагненно радісно й відчайдушно піднесено. Я витав у якихось небесних сферах і орбітах, розплющував очі й шукав в уявному райському саду супутницю Адама з її пренепорочною, неземною, відкритою не лише вітрам і сонцю, красою. Зрозуміло, ілюзія прийшла не відразу, а через деякий час. Тоді я вже незчувся, як зразу опинився в щільних обіймах жінки, котра зовсім розтала, зомліло збожеволіла і своїми повними масними губами обслинювала мене то від вух до п’ят, то від п’ят до вух.
«Який же ти в мене хороший… – шептала. – Який хороший… який ніжний… делікатний… А який в тебе…» – і вона облизувала мене, як корова щойно народжене нею ж телятко. Вже з цього було зрозуміло, що моя Єва дещо більше знає і вміє від

читати