Завантажити

звичайної порядної земної жінки, котра має намір залишитися вірною своєму раз і назавше обраному. Хочу вам сказати: її сусід по під’їзду був переконаний, що вона не користувалася особливим успіхом в Італії, бо працювала в старого немічного синьйора, котрий все-таки під кінець своєї сексуальної каденції якось спромігся вичавити з себе в неї дещо і в такий спосіб здути їй живота. Сусід, мабуть, знав, що казав. Мене ж Єва сприймала як звичайнісінького пацана, котрий, крім непоказного відростка, не має чого показати. Але невгамовний темперамент її повісив на мене всю вагу її ще молодого незатребуваного тіла. Певне, жінка хотіла ошелешити мене своєю увагою й ласкою, не врахувавши того, що у своєї однокласниці я ще й не таке, як кажуть галичани, видів на різних сексканалах по супутниковому телебаченню і не один прийом устиг уже відсканувати не на практиці, а у своїй пам’яті. Тому, недовго роздумуючи, я поставив новітню Єву в таку позу, в якій вона, можливо, ніколи не те, що стояла, а й не уявляла себе.
І хоч я не мав ваговитого досвіду, зате мав неймовірно велике бажання, допінговане щойно прийнятою відповідною дозою кокаїну. Єва спочатку аж потягнулася усім своїм пружним дебелим тілом, а потому застогнала, як поранений динозавр. А згодом почала й шалено верещати. Ігорок, звісно, одразу прокинувся й нумо плакати, а сусіди гатити чим попало як не в стіну, то по опалювальних батареях до нас.
Замість того, щоб змікшувати свої печерні звукові децибели, Єва тільки викидала з розчепіреного й розжареного рота окремі фрази:
«Нам своє робить!»
« Не звертай на них, дебілів, ніякої уваги…»
І я не звертав, міняв пози й позиції і тим, як було з усього видно, ще більше подобався екзальтованій жінці.
«Я і не могла б подумати, що ти такий молоток… – шептала вона. – Не те, що той підер Гоша. Той, як виліз на Дашку, то й забув що робити має… А потім його потягнуло на себе оте стерво конопате, а я чекала, чекала своєї очереді, й, не дочекавшись, пофіздячила додому. І, як бачу, – жінка знову почала мені слинити живота, – що не помилилася. Спасибі тобі, синок… Ой спасибі!»
Після тієї дикої запаморочливої ночі вона вже тільки навідувалася на сусідню вулицю, щоб там, так би мовити, відмітитися. А потому, вдаючи із себе амбітно ображену, верталася відразу до сина… точніше, не так до сина, як до «синка».
– Синок, – ніжно благала, – ти тільки не спіши. Таке архівдовольствіє треба вміти розтягувати, але не так, як капронову панчоху. Я – женщина, понімаєш, женщина! Существо реліктовоє і немножко в совремйонних обстоятельствах остєрвєнєлоє.
Я розумів, чого хоче від мене та «женщина», – і старався. Старався, як міг. Вона була в мене першою і мені з нею, признаюся, було цікаво.
Їй, мабуть, також.
Інакше б не повторювала:
«Я тебе нікому і нікогда не віддам, поняв?»
Так майже три роки вряди-годи я доглядав Ігорка і не забував про його маму.
І ще довше було б так, якби нас у ліжку, саме в божевільному творчому пориві, не застала тьотя Дашка.
Треба відверто признатися, що ми з тьотею Манею про неї вже забули навіть після чергової четвертої години ранку. Ошелешена побаченим, тьотя Дашка, відразу накинулася з кулаками на мою реліктову істоту. Не знаю, скільки синонімів має давнє українське слово «курва», але тьотя Маня туди доточила ще й весь кацапський арсенал.
Я не відаю, чи хто бачив, як вона мене поперед себе гнала сонними завулками нашого забутого усіма містечка:
«Ти бач, що він надумав! – не вгамовувалася. – Із своєю хресною матір’ю вже човпеться в ліжку! Покидьок! Байстрюк! Кнур нещасний!» Я хотів спитати: «А чому ж ти, рідна, мені про це ніколи не казала? Не хотіла чи боялася?» Але колишня передова в районі піонервожата не дозволила мені й слова вимовити.
«Я думаю, чого то їй у нас не сподобалося? – нараз запитувала в себе й собі ж одразу відповідала: – Що Гоша мало уваги приділяв – то так. Але ж той Гоша один на нас трьох – уже з півроку! Треба миритися, вельмишановна Маріє Тихонівно. Сьогодні він – мій, завтра – Вєрчин, а післязавтра, шльондро, – твій. Але ж ні, вона знайшла вихід із становища! І з ким? Із моїм сопливим пацаном! Ой, людоньки, не витримаю! – і жінка, гатячи мене кулаком у спину, відразу ж мене виправдовувала: – Так у нього пуська ще не витягнулася, а вона, хвойда, вже її експлуатує. Сучка паршива, нерукотворна! Вона, може, вже й тобі нюхати давала?» – несподівано запитала.
Я не признався.
Бо таки давала.
І не тільки нюхати.
Як самі розумієте, після того мене вже ніхто не посилав доглядати за Ігорком.
А згодом мені, признаюсь, і самому стало нецікаво з тьотею Манею, проте я вже почав відчувати залежність од її щоденних пригощань. І, повірте, мені було нелегко. Крім того, признаюся вам, пане слідчий, що на ту пору я вже зацікавився своєю однокласницею. Зіною Василенко. Тією Зіною, котрій я перший спустив цнотливу кров… Пане слідчий, – запитав я, – може, занадто деталізую?
– Та ні,

читати