Завантажити

Ні – похмуро відповідає художник, майже не розтулюючи вуст –
- Це Діва Марія.
І так воно і тривало:
- Це Катька-повія?
- Це Діва Марія.
- Це Катька-повія?
- Це Діва Марія.
- А тобі не здається, що жінка на цій картині нагадує дівчину, з якою ми зависали… - підійшов запізнілий сноб, – її, здається, звали Катерина, таку чорняву, ну, пам’ятаєш?
- Це Діва-Марія, – похмуро відповів художник, не розтуляючи вуст.
І от нарешті у залу увійшла дівчина, на довгих довгих довгих, як стеблини троянд,
ногах. В неї було чорняве волосся, її очі сяяли вогнями факелів на спокійній воді.
Вона йшла так гордливо, с такою шляхетною величчю,
що усі розступалися і шепотіли:«О, це Діва Марія, це Діва Марія!»
І ось вона підійшла до портрета і подивилась на нього,
портрет подивився на неї, і на його олійних щоках
проступила рожева фарба.
І тоді художник розтулив вуста і голосно спитав:
- Тааак… хто дав запрошення цій хвойді?



Релігія поетів
До Бога категорія існування не прикладається.
Є він, чи ні – це залежить від вашої віри,
Бо насправді він рівно далекий від того
щоби бути и щоби не бути.
А людина чи є, чи нема.
Потрапляти у прірву
між словами, між сенсами мови,
між тропками мислення
може тільки той, хто з веселковою невимушеністю
ставить одну ногу на риму, а другу – на риму до неї.
Він висить над безоднею, він існує
в отій порожнечі, де лише божій дух проминає
над відсутністю хвиль.
Я кажу о поетах. Бо бути поетом – це значить не бути поетом,
не носити цю маску людську, а в порожніх очицях
безсоромно являти палаючий всесвіт, дві двері до Бога –
того самого Бога, якого нема,
до якого потрапити значить не стати.
Отже не треба бути поетом, якщо гроші закінчаться,
можна написати книжку про нову релігію,
де Бог такий, що не існує,
і його боже дихання, його вороже дихання
солом’яні хатини мови зриває в море,
і тільки рими, як скелі, стоять в цьому хаосі,
і тільки поет, цей пророк безмовний,
знає шлях земний поміж хвиль.
Я можу бути пророком, я зроду знаю
відповіді на питання, і тільки питань нема,
і коли мені було три роки, казала я: «Мама, спитай в мене
звідки беруться діти! Діти беруться звідти, звідки вірші,
вони від тієї ненависті, що приходить на зміну любові»,
а мама тільки питала: «Хіба?»
Я напишу книжку про нову релігію, люди
зрозуміють, чому це зробила саме я, і що робити
щоби я не розгнівалася, бо усі знають,
що розгніватися я можу дуже легко,
і у той час, коли так мало позитивних прикладів жіночої статі,
коли так мало фам фаталь, коли жінки
вважають за западло чарувати, а хто не вважає, не вміє,
люди підуть за мною.
Принаймні поети.
А справжні поети, між іншим, усі працюють в піар-агенціях…
І потяг метро зупинився посеред тунелю,
він застиг у підземній імлі, погасивши електрику,
він стояв, як упертий ішак, який раптом зрозумів,
що йому категорично не подобається пасажир.
І так він стояв, поки я не пообіцяла,
що ніякої нової релігії, ніякої книги не буде.
Тоді він увімкнув електрику та рушив собі,
І навіть коли я подумала: «напишу про це український верлібр»,
він продовжував собі їхати.

Санвузол

Дім, де не працює санвузол
нагадує просту коробку під відчайдушною зливою,
її тельбушить вітер, підпалюють
зірки, що падають, і тому
дім, де не працює санвузол
не може бути місцем, де живуть живі люди,
дім, де не працює санвузол, не може
бути місцем, де гніздиться любов.

Любов тут більше не мешкає –
запам’ятай це, коханий, не треба
слати мені смски, що, мовляв,
давай вийдемо на балкон і насинячимось
і почнемо плювати вниз на людей,
бо на тих, мовляв, хто образився,
падають з гвинтокрилів
рельєфні місячні кирпідони.

Даремно, коханий, даремно
ти сподіваєшся, що
позову тебе насинячитись
чи злякаюсь твоїх кирпідонів.
Якщо твій горіховий мозок
не втягує текстів крізь вуха,
собі намалюй отаку от табличку:
Кохання тут більше не мешкає, бо

коли в домі не працює санвузол,
принцеси ховаються в дальніх кімнатах,
троянд пелюстки закриваються на
важкий амбарний замок,
і тільки смердючі фонтани на вогких алеях,
вкритих стаканчиками і тарілками,
що відліталися,
смачно відригують жаб.

Бо

коли в домі не працює санвузол,
кохана блукає по музах.



Чебурашка
 
Коли Чебурашка був ще незнайомий з Геною,
він жив у овочевому магазині,
він відчував себе чужинцем,
бо був надто тверезий,
щоби вважатись за овоч,
він відчував себе рибою,
дивною волохатою рибою
з вухами,
що самотня лежить серед петрушки,
підбираючи вустами німі рими.
 
Заберіть, заберіть мене звідси,
віднесіть мене туди,
де кожний собака Павлова
при зустрічі
відразу
подає мені лапу!
 
І на кожного, хто приходив до магазина,
він дивився із безнадією,
ось ці закохані тінейджери,
хіба вони заберуть мене звідси?
Вони купують цитрини,
щоб приховати свої втішені посмішки,
їм здається, що вони самі,
інакше чому б вона
так на нього дивилась,
як крокодил на пташку?
 
Заберіть, заберіть мене звідси!
Поставте мене на сцену
і дайте

читати