Завантажити

вбити тато
і одружитися
з матусею. Хоча це вже деталі,
бо вбити маму й одружитися
зі власним татом - ця думка гріє теж,
і багатьом прийшлась би до вподоби.

Так ось. Цей комплекс виникає
у комплексі. Бо, мабуть, і тато
таємно відчуває, що оцей
байстрюк його бажає вбити
і одружитися… якщо у молоді
це так називається… з його дружиною.
Які він робить висновки, і як
до сина ставиться у даному контексті,
неважко уявити.

Та найцікавіша позиція матусі, бо вона
здогадується, які пристрасті шумують
з приводу неї, вже немолодої жінки,
і звісно, що вона – на боці сина,
і її влаштовує цілком якщо він
вб’є цього старого козла
й одружитися…
краще це так назвати…
з нею. Але проблема,
що так неможна. Люди так не роблять.

Втім можна зрозуміти, чому чоловіки
не хочуть одружуватися, вони хочуть
вприснути, що треба куди треба, і звалювати,
і цього хочуть жінки, і цього хочуть діти,
усі хочуть, щоби цей козел звалив,
щоби не плутався під ногами,
щоби не заважав,
щоби приносив гроші,
просовував їх під двері
і усе.



Жіноча гідність

жінка теж буває красномовна, особливо поки не зрозуміла,
що так сталося – вона жінка, а не істота абстрактної статі,
зробити нічого неможна, зворотнього шляху нема.
потім, коли вона втягується, це усе в неї минає,
настає момент, коли жінка знаходить свого чоловіка,
і усе красномовство перетворюється на потомство,
а сама вона починає писати літературну критику,
замість тонких, пронизливих і безмежно нудотних віршів,
які так усіх дістали тим, що їх нема навіть за що полаяти,
чи йде коректором
у видавництво.

натомість

чоловік,
він коректором бути не може,
коректності в ньому нема – і без неї
він завжди зможе вивернутись, бо
він дитячу свою красномовність
зберігає усе життя,
і усе життя
зберігає свою безвідповідальність.

і те, що він каже,

жінці просто на голову не налазить,
бо він, тільки з’явиться, сходу пропонує таке, що
інший чоловік гнівно засудить, і він їй точно цього не подарує,
він буде довго, ставши у третю балетну позицію,
витягнувши палець уперед, і ним погрожуючи,
і милуючись своїм обуренням у склі шафи,
висловлювати статеву зневагу і розчарування у моральних цінностях
і звинувачувати в усьому ту ж саму нещасну покірливу жінку,
яку вже і без того всі дістали,
яка просто послухалась іншого чоловіка,
раніше, ніж цього, бо той сказав перший,
і вона аж тремтить уся, як літак, що відривається від землі
і зараз усім покаже небо в алмазах,
у виразах, несумісних з життям,
бо кожний хоче, щоби усі жінки давали йому одразу, і лише йому,
і кожний на цьому наполягає,
а практично це неможливо,
і як ти ні намагайся бути бездоганною, усе рівно будеш у лайні з голови до ніг,
і сексуально незадоволеною.

і що нам робити,
коли вже ясно, що всі слова – в них?
бити їх!

бити сковорідкою їх усіх, бити пляшкою з-під дитячого харчування,
бити складеними трьома томами літературної енциклопедії, бити
старою друкарською машинкою, бити кришкою від столу,
а якщо повезе, то – це саме надійне - сокирою,
жбурляти в них утюгами, старими китайськими вазами, чи хоча б
старими китайськими будильниками, якщо є видані твори, то
цими самими його виданими грьобаними творами, плюнувши в кожний з них
поміж сторінок, зривати покривала з більярдних столів, щоб зірвати лють,
перекидати шафи, витрушувати полички, просто
хапати усе, що підказує жіноча гідність,
і по харі його, по харі, по нахабній його самовпевненій харі!

а на вибраних (чоловіках, а не творах) залишати сліди зубів,
саме так – хай в них буде великий могучий
чоловічій язик, а в нас – гострі зуби,
великі, могучі жіночі зуби,
і нехай ці зуби не знають слів любові, але вони знають, що робити,
коли ця скотина полізла злягатися після усього цього вербального знущання
над людиною в жінці, над жінкою у людині,
причому в нього… в неї таке обличчя… точніше, щасливе рило,
ніби свиню позвали до корита, і їй зараз усе обломиться.

так, нехай хоркають, ми будемо їх годувати, проте настане Різдво,
і навіть сліпий зможе прочитати усі наші думки
на їх шкірі, а сліди поцілунків там хай залишає хтось іншій,
звісно, не інші жінки, бо інших жінок не існує – це демагогія,
а інші чоловіки – як донна Роза –
потім,
якщо схочуть.



Жуки

Над світом моїм небезпека і сутінки панствують,
Все ближче і ближче нам брязкає військо гартоване.
І б’ються жуки божевільні о лампочку панциром,
І хочуть пробитись до світла, що в склянці приховане.

Я бачила, слово за словом, сліпі і знесилені,
До світла повзли і хотіли зробитись крилатими,
А потім, від світла скляною стіною відділені,
Понуро гриміли наук непотрібними латами.

Зі звуком таким, що нагадує цокання келихів,
Слова гучномовні дзижчали, кричали, пищали:
О дайте нам полум’я, ми – легковірні метелики,
Ми хочемо вбитись за світлі свої ідеали!




Будва

З високої веранди в Будві видно
зелені гори Чорногорії.
На одній вже тиждень палають сосни.
Пожежа то ніби стухає, то

читати