Завантажити

запалюються
цілі мережива і кола
помаранчевих
вогників – наче
в моєму серці, коли
ми нарешті бачимось.
Так, - кажу тобі – так,
ти вже зрозумів,
що ці вулкани з дитячим
маленьким полум’ям
я порівнюю
з нашим коханням,
бо кохаю, як
талановита дитина,
і усі твої думки
старанно перетравлюються
у моєму крилатому шлунку.

І я знаю – так, я це шлунком знаю –
зле багаття там, на горі,
а тим більш у моїй душі
нагадує тобі стригучий лишай.
Це тому, коханий,
коханий мій поза зоною
критики, що я знаю –
пробач, я це шлунком знаю –
в тебе був стригучий лишай,
і він так тебе вразив,
що тобі й думати нудно про інше.
Але більшість
людей у країні його запобігли,
і серед тих, хто не запобіг,
рідко хто цікавиться поезією.

І взагалі зараз рідко хто цікавиться поезією,
тому що вона – з цинізмом цноти – обминає
теми, які усіх з’єднують і усіх торкаються.


Орієнтація

Коли душа у вологому всесвіті черева,
стать обравши, обирала орієнтацію,
то думала в серці моєму:
хочу кохати ніжних,
кохати чутливих,
кохати вродливих,
кохати вразливих,
хочу кохати таких, щоб у них були довгі ноги,
щоби серце їх було велике і повне любові,
хочу кохати таких, щоби мали тремтливі повіки,
хочу кохати зворушливих, наче діти,
щоби вони були поруч, коли їх нема,
щоби далекі були, коли поруч, і світлі,
щоби вони пам’ятали дрібниці про мене,
щоби між жовтих сторінок тримали засушену квітку,
щоб на рожевому вушку був білий пушок.

Ясно - мені відповів голос Всесвіту – ти не лесбійка,
ти не кохатимеш грубих солоних жінок.

х х х

Коли заносить снігом пуп землі,
І все живе одягнене в халати,
І з дикістю бездум’я на чолі
З’являється на тлі ланів рогате

Обличчя зайця на жахливу мить,
Як чорт із пекла, що прийшов по тебе,
І загадково вогник мерехтить
Крізь віхолу чи в хаті, чи у небі,

І все танцює в пороші брудній,
Чиї персти вологі та холодні,
І за кермом маршрутки зник водій,
І ми пересуваємось в безодні,

І аура горішньої руки
Усе волосся тягне до долоні…
Ти вмер, а я спіймала вторяки
Такі, що аж злітаються ворони.

х х х

Моє тіло небесне,
як раніше, нагадує місяць,
що насувається на глядача –
все менше глянсу,
все більше кратерів,
і тільки айстри такі ж гострі
линуть з роту.
Дивне враження
одночасного насування
і поглинання,
дане з середини,
явлене зовні,
що формує риси вічності
згідно з поняттям про смерть.


х х х

КОНТРАБАС
Нічна зупинка. Входять і питають:
- Ви хто?
- Ми, того… контрабасисти.
- А що везете?
- Контрабас!
- Який ще контрабас?
- Там, у футлярі. Так-так, у тому,
що ви зачепили.
- Ля! Це що було?
- Футляр.
- Який футляр?
- З контрабасом.
- А там що?
- Контрабас.
- Наркотики везете?
- Ні, боже збав.
- А що пили?
- Горілку у буфеті, як більшість пасажирів.
Хіба неможна?
- Я вам пожартую! Артисти, блін!
Наркотики везете?
- Ні, боже збав.
- Тож ви хто такі?
- Контрабасисти.
- Чому так багато?
- Чотири у купе, як і належить.
- Усі контрабасисти?
- Ні, а що?
- Хто з вас контрабасист?
- Я.
- А усі інші хто?
- Друзі.
- Чиї?
- Мої і вашої собачки,
бо якщо собачка друг людини, то і людина мусить.
- Я вам пожартую. А контрабас один?
- Один.
- Назад теж один повезете?
- Назад ми не поїдемо.
- Усі?
- Особисто я помру. На мене звалиться балкон.
- Я вам пожартую!
- Коли б я жартував… це неприємно.
- Припустимо, а ваші друзі?
- А ви лише придивитесь і подумайте самі,
чи має сенс їм їхати потягом, і чи варто їм їхати назад.
- М-да… вони спокійно можуть летіти,
До речі, що за крила, і навіщо?
- А що, неможна?
- Я вам пожартую. Чому горілку пили, янголи?
- А ми не янголи.
- А хто ви, демони?
- Та ні, не демони. Ні янголи, ні демони,
Як більшість пасажирів. Ми просто так собі.
А що, неможна?
- Та можна, можна, крила лише пофарбуйте
у якийсь нормальний колір, бо вони зелені.
Зеленими бувають стіни казарми,
зеленими бувають мухи, бувають
бакси, бувають навіть чоботи
всесвітньо відомого письменника Ульяненка,
але крила повинні бути чи білими,
чи чорними, чи білими,
чи чорними, чи білими,
це я вам кажу не як працівник митниці,
а як людина, а людина –
це звучить гордо.
Тож пофарбуйте крила.

Катька-повія

Навіть і зараз є художники
з фарбою під нігтями.
Один такий пробухав двадцять років,
чи може, не двадцять,
чи може він не бухав, а чекав на просвітлення,
чи заробляв малюванням.
Всі вже навіть і забули, який він є, чим смердить його борода,
але ось він з’явився, як фенікс із топки,
добрі люди кажуть, трахнув галереїстку,
і зробив персональну виставку.
Всі прийшли, роздивляються. І всім цікаво, що мав на увазі
художник, який в нього месідж, а оку звичайного смертного
нема за що зачепитися на цих суремних картинах,
хіба що в одному з кутів висить портрет жінки
і привертає увагу тим, головне, що висить у куті,
а ще й тим, що обличчя на ньому знайоме.
- Це Катька –повія? – питає один з відвідувачів, з посмішкою
водночас пісною і грайливою.
-

читати