Завантажити

Аж тут і Синиця Андрій через поріг. У заломленому кашкеті з блискучим козирком, з-під козирка в'ється смоляний чуб, погойдуючись над високим плескатим чолом, губи міцно стиснуті, повиступали жовна. А очі, очі... Якісь чудні очі в хлопця, наче їх позатягало чадним димом.
Марія дивиться на нього й думає: чи не сваритися прийшов?
— Добрий день, тітко,— озивається.
— Добрий день. Не стій у порозі. Проходь у хату, гостем будеш.
Андрій Синиця проходить до столу — й сідає на покуті. Сівши, прокашлюється і втуплюється в Галю некліпливим важким поглядом, аж дівчині морозко стає:
— Чого дивишся, Андрію?
А він дивиться й мовчить, тільки стискує й розтискує кулаки.
— Як поживаєш? — встряє до розмови Марія.
Андрій Синиця мовби не чує.
“Господи боже мій,— боязко думає Марія.— Якийсь він не такий, цей Синиця, як завжди, якийсь він чужий. То ж балакучий, а це мовчить. То ж сміється, а це насупився. Мені страшно, тільки Галя чомусь не боїться. І, як на гріх, нема хазяїна вдома”.
— Що чувати в селі, Андрію?
Мовчить.
— Ось пригорща квасолі звариться, то поїси разом з нами, тільки ж хліба нема.
Ні пари з уст.
“Господи боже мій, та чи хлопець не повередився розумом?”
І раптом озивається Андрій:
— Тітко Маріє, я оце думаю собі.
— Що ж ти думаєш? — радіє його голосу.
— Чи не віддасте ви Галю за мене заміж.
— Овва! — виривається в матері.— А ти в Галі вже питав? Чуєш, Галю, він у тебе вже питав? Молода ж іще Галя зовсім.
— Молода? — перепитав.— А-а, скільки вже їй залишилося жити.
— Що ти сказав? — чудується Марія.— Моїй Галі вже мало залишилося жити? А ти знаєш, скільки залишилося? Й оце так сватаєшся не по-людськи?
Галя вдає, що клопочеться біля печі та біля страви, а сама пильно прислухається до балачки.
Андрій Синиця замовкає — й мовчить.
— Хто тепер жениться, хто тепер заміж віддається? Хто справляє весілля?
— Справляють, мамо,— Галя стиха.
— Справляє той, хто має чим справляти... їсти, пити, музика... А танцювати? Натанцювалися... Горе та сльози.
А сама думає: “Таки причмелений хлопець. На Галю, буває, найде — й відпустить, найде — й відпустить. А коли двоє отаких докупи спарувати? Хай господь бог сохранить і помилує. Галю моя, чи я тобі щастя не хочу? Але немає щастя в нашу хату, саме лише горе та біда”.
— Нема в тебе, Андрію, чим відбути весілля, і в нас теж нема,— вголос.
— Є,— лупає посоловілими очима спідлоба.— Є м'ясо.
— М'ясо? Яке м'ясо? Що ж ви зарізали чи закололи? Нема чого різати й нема чого колоти. Може, позичили? Та хто ж тепер позичить.
— Своє маємо... Зготував на весілля.
Сидить за столом, стискаючи й розтискаючи кулаки, наче душить щось — і ніяк не задушить.
— Ще про весілля мови нема, а ти вже м'ясо зготував...
“Таки заслаб на голову, таки повередився розумом. Яке весілля, яке м'ясо? Опух, ноги колодками, а надумав женитися. І прийшов до такої, як сам, не подався до мудрішої. Ох і світ настав”.
А сама так прикро:
— До нас у прийми хочеш чи візьмеш Галю до себе?
— Тепер живу сам, то чого маю приставати в прийми?
— Сам? А твій менший брат Семен, а мати?
— Який брат? — супиться Андрій Синиця.— Немає в мене брата й матері нема.
— Як то нема? — й Галя відривається від печі.— А де ж поділися?
— Господи, ой! — зойкає мати, сподіваючись почути страхітливу вістку.
— Нема. Й не було.
Зводиться з-за столу та й іде собі геть, а голову ввібрав у плечі, немов боїться, що зараз його вдарять іззаду...
Мати з дочкою у важкій скорбній тиші їдять варену квасолю з лободою. Мати сьорбне ложку юшки — дочка сьорбне ложку, мати сьорбне — дочка сьорбне. Як тут заходить до хати хазяїн, Павло Музика, лихий та недобрий.
— Сідай з нами до столу.
— Синиця був? — не так питає, як сичить Павло Музика.
— Був.
— Чого приходив?
І хреститься на образи.
— Приходив свататися до Галі.
— Свататися до Галі? І більше нічого? А ви ще живі? Й дивиться злякано на жінку та на дочку — не вірить, що живі.
— Живі...
— Тільки Синиця вийшов із нашої хати, як тут зразу сільрада та міліція його накрили, забрали.
— Сільрада та міліція?
Павло Музика сідає до столу, підпирає голову чорними кулаками. И так сидить, як туман, і губи йому замуровано.
— Павле, то скажи...
Хазяїн важко дивиться на Марію, наче камені кладе на неї. Галя, посірівши, й не цвірінькне.
— А що сказати? Забрали.
— Що ж він такого зробив? Сватався до Галі...
— Сватався до Галі? Брата свого Семена зарубав сокирою, зварив у печі...
— Боженьку ж мій...
— А матір свою Секлету втопив у криниці.
— В криниці? За що ж він матір свою?.. Бож-женьку ж ти наш...
— Бо здурів... А сусіди бачили.

читати