Завантажити

цілушку, випрошену для Миколки, й навкарачки вилазить з кущів, обдивляється, чи ніде нікого не видно.
Ніде нікого не видно, й тепер вона йде додому. Ти здається, що цілушка не тільки пече їй груди, а й просвічується крізь плаття, а тому цілушку може будь-хто побачити й відняти. Отому-то вона боїться зустрічей, а зоддалеки побачивши людську постать, ховається чи в бугилі, чи за деревами, терпляче перечікуючи.
Ось і хата під грушами дикими, стоїть біля криниці мати з порожнім відром, хоче опустити на мотузку відро в криницю — й чомусь ніяк не опустить. Підходить Катя ближче.
— Мамо! — хоче похвалитися хлібом.
А мати не чує, мовби не до неї мовиться.
— Мамцю! — ще радісніше.
Прокидається мати, дивиться на дочку, а в материних очах — їдкі сльози.
— Мамо, чого ви плачете? Мамо, не плачте...
— Як же мені не плакати, коли горе велике...
— Яке горе, мамо?
— Помер наш Миколка... Зараз ось помер.
— Та не міг Миколка померти,— шепоче Катя.
— Заснув — і не проснувся.
Катя біжить у хату. Брат Миколка лежить на рядні в ліжку, долоню поклав під щоку.
— Чуєш, Миколко! Проснись!
Не чує. Катя підступає ближче, торкає за плече:
— Миколко, проснися, я тобі хліба принесла.
Міцно спить—і не просинається. Катя на самісіньке вухо йому:
— Не вірю, ти прикидаєшся, проснись...
І задкує від нього. Може, справді помер, а не прикидається, що спить? Це вона винувата, бо довго сиділа в кущах і їла скибку пшеничного хліба. А Миколка не дочекався на свою цілушку, вділену отією жінкою. Якби Катя не забарилася й прибігла хутчій додому, то Миколка наївся б хліба — й не помер.
Хоче заплакати, але очі сухі-сухі.
Стає страшно дивитися на мертвого Миколку, й вона виходить у сіни, бачить у сінях під стіною драбину — й по драбині лізе на горище. Тут зариється в соломі, й ніхто не знайде її, тут вона сховається від смерті, що ходить по селу й морить людей, тепер от знайшла й зморила Миколку.
Жалко брата, ой, жалко.
Рука торкається пазухи й намацує цілушку.
Повагавшись, Катя дістає цілушку, розглядає, як чудо, а потім підносить до уст і гріє довгим поцілунком. Здається, хліб пахне ще запаморочливіше, ще звабливіше за той, що з'їла в кущах. Е-е, той справді так не пах, як пахне цей!
Катя, радіючи, що сховалася на горищі від усього світу, що ніхто не бачить її, що ніхто не відніме безцінного скарбу, обережно надкушує хліб і жує, боячись згубити хоч кришку.
І мимоволі думається про те, що цей хліб міг би з'їсти Миколка, а їсть вона, і так їй хочеться цього хліба, так хочеться!
І снується в голові: добре, що Миколка помер.
Добре, що помер Миколка, що хліб дістався не йому, а їй. Тепер вона з'їсть хліб сама. Тепер вона залишилася в матері одненька, тепер їй не доведеться більше ділитися з братом, бо він помер — і йому вже нічого не потрібно. Зовсім нічого! Все діставатиметься тільки їй — і те, що вродить на городі чи в садку, й те, що мати десь дістане, й коли хтось принесе гостинця. Мати більше не думатиме про черевички для Миколки, а тільки для неї, для Катрусі, й хустку, може, їй постарається, й нове платтячко, бо це на ній уже зносилося, обтріпалося.
Добре, що Миколка помер, і вже ніколи не попросить ні їсти, ні взутися, не доведеться ділитися з ним.
І який смачний оцей хліб, який смачний!
 
Галя Музика по драбині залазить на горище й порпається в розсипаній мерві-потерусі. Длубається та длубається, сама і j до себе говорячи:
— О, правду мама сказала.
Щось намацує в мерві — й скрикує:
— Ой, розумниця-мама!
По якімсь часі спускається з горища в хату, а іі карих очах мерехтять іскри втіхи.
— Назбирала, мамо,— каже дочка.— І як це ви здогадалися розсипати квасолю в смітті і в сіні?
— Мусила здогадатися,— відказує Марія.— Тепер от наваримо квасолі, та з лободою, та з кропивою — ось і страва. А якби не розсипала, то ти не назбирала б. Обдурила їх...
— Кого обдурила?
— А тих, що приходили шукати. Скрізь передивились та перерили, скрізь перекопали та перемацали, а в смітті ніхто не здогадався шукати. Хоч з дідька розумні, та я перехитрувала їх.
Галя миє квасолю в полумиску, а мати йде надвір по лободу. Невдовзі повертається з пучком зеленого бур'яну й каже:
— Там Андрій Синиця питався за тебе.
— Що питався?
— Чи ти в хаті? Я сказала, що в хаті.
— І що ви сказали? — шаріється Галя.
— Сказала так, як є. А він до мене: “Чекайте скоро в гості”, й подався своєю дорогою. Так що чекай гостя в хату. И чого б то?
— Чи я знаю,— усміхається дочка.
Розпалює вогонь у печі, ставить у горняті варитися квасолю, а сама крадькома чепуриться — і вмивається, і причісується, і вже вишита блузка на ній. І пісня тихенька цвіте на її вустах. Мати поглядає на свою дочку — й невтямки, що коїться з нею.

читати