Завантажити

в церкві приключилася ще одна кумедія. Наче якась пошесть напала на місцевого попа та його парафію.
Треба сказати, що неподалік в сусідньому селі є „дурка”. Буває, що звідти тікають божевільні, рятуються, хто як може, по довколишніх селах. Тож уже звикли тутешняки до буйних втікачів, інколи їх нагодують, одягнуть. Отже, в неділю прийшла до церкви на службу незнайома молодиця, модно вбрана, на високих підборах, у короткій спідниці, нафарбована, стала в бабинці поміж жінками, перехрестилася, втупилася поглядом в іконостас, постояла... У такому разі, якщо до церкви хтось прийшов в обновах або незнайомий, обов’язково погляди прочан відриваються од попа, переводяться на принаду. Церква – єдине стовпище в селі, де можна себе показати, інших оцінити. Тож і сього разу, переважно жінки, зашушукалися між собою, визначають: хто ж то така? Тим часом кілька пар очей збитошників, юнь і молодь, уважно споглядають з торуні, попросту кажучи, – з гальорки в церкві, що ж то далі буде, бо затіяли шибеники гучну веремію. Заклалися з отою молодицею на високих підборах, що він, а власне то був легінь, нарядиться жінкою, в неділю піде до церкви на службу. Заклад – дві пляшки доброго вина. Нудно молоді в селі без витівок. Ось і втнули таке... Спершу роззяви в церкві сприйняли молодицю за буйну втікачку, потім упізнали в ній – Миколу­фіґляра. Сміх і обурення викликала та пригода, докір і розраду. Навіть тінь гніву впала й на мене. Мовляв, відколи Каланник оселився в заріччі, селом порядкує чортівня.
Увечері зібрався я до попа збити той щем собі коло серця. Най би він виголосив у церкві, що я не причетний до тих молодечих витівок і що Маріка Петрова недавно поколотила розумом і тепер бродить по околиці, здирає з хрестів розп’яття. Зустрів мене парох якось боязко на порозі, впустив в оселю. Попадя саме прибирала зі столу недоїдену трапезу, вертко мотнула сідницями на мій прихід, її легенький смуток одразу щез з лиця:
– Може підігріти вам вечерю? Ми лиш поїли… – завбачно виправдовується. – Хоч чаю попийте, – вже наливає.
Піп запропонував стілець, умостився в кутку, подалі від мене:
– Я не хочу вас звинувачувати ні в чому, але люди твердять, що всі поторочі тепер у селі завелися через ваше переселення в заріччя, – ніяк не заспокоїться, совгається від хвилювання. – Тільки що, – глипнув на дружину. – Ми говорили про вас. Маточка каже, що гріх про вас думати погане, я ніби й погоджуюся з тим, але не знаю, як ублажити паству.
Попадя сіла ближче до мене, десь посередині між нами з попом:
– Панотець радить вам вернутися до своєї жони. Може, й справді слід послухатися мого чоловіка, – хтиво повела бровою.
Відпив я для годиться чаю, прохопилася думка: „Ось де треба проявити хист письменника, якщо збираюсятаки сісти за написання художнього твору”.
– Я згоден вернутися до своєї жони, тільки: чи вона захоче?
В попаді забігали хижо очі, парох поважнів:
– Я знав, що пристанете на мою умову, хоч маточка противиться, аби я не втручався у ваше особисте життя, – легка посмішка зринула на його ситому обличчі.
Попадя не витримала:
– Ви обоє один одного вартий. Я думала, що хоч ви, Каланнику, зможете обійтися без жінки, бути сам­самісінький...
Наче хтось штрикнув попа під ребро, схопився з місця:
– Помовчи! Забула вже, яку тебе взяв у жони, голу й босу...
Тут уже вона підскочила:
– Бо я тебе захотіла, – дзиґою крутнулася, гримнула за собою дверима.
Чути з ґанку: „Дам я тобі – голу й босу...” Підвівся і я:
– Через мене отаке сталося, – винувато стенув плечима.
– Останнім часом дуріє на очах маточка, – сумно потупив очі піп.
Прохопилося в мене:
– Всі вони одним миром мазані, – вибачився, залишив його одного. – Якось розберетеся без мене.
Лишень вийшов я надвір, як чую пошепки її голос: „Іди городами”. Збочив я від вулиці у хвіртку, вузесеньким пішником іду між нивами до луки, чимдалі од людських очей, ачей зустріну там скривджену. Квасоля сього року рясно вродила, що аж нагнула тички до землі, ледве пробираюся крізь густі заслони, спотикаюся об буряки та головки капусти.
Духмянить ніздрі рання осінь, мерзлякувато вночі... Біля річки, під вербами, чекає на мене попадя, мерщій підбігла, кинулася на шию:
– Холодно... Зігрій мене, – обціловує. – Паскудний попище сьогодні вперше підняв на мене голос.
Я скинув піджак, закутав ображену:
– Тільки не перекидайся зараз на Кондофиску, будь – молодицею.
Ледве не плаче:
– Твоя Берегиня одужала. Я більше не приходитиму до тебе. Тільки так, як усі, ми зможемо здибатися.
Щойно почуте надто зворушило мене:
– Звідки тобі знати про одужання Берегині?
Вона щільніше притислася:
– Ти – переміг! Але не покидай мене, – впала на коліна, чіпко держиться за мої ноги.
Я підвів її, посадив на порохняве дерево:
– Заспокойся, – пригорнув до себе.
– Добрий ти. Тепло іде від тебе. Раніше іншим здавався, якимось грубим і недоладним, а зараз чую коло себе мужню красу. Колись я мріяла мати такого

читати