Завантажити

насолоди облизує засмальцьовані губи, крізь примружені вії дивиться на мене:
– Хоч мало, та ліпше мені... Тобі добре?
– Не дуже... Відгонить ладаном...
Сміється:
– Тільки б того... Не переймайся, – гукає чоловіка, мигцем накривається.
Входить заклопотаний ієрей, без ряси, в сорочці та ногавицях, запобігливо чекає на розказ жони.
– Отче, – звертається маточка до чоловіка, – трохи мені полегшало... Треба чимось оддячитися пустельникові за його труд.
Схвально на те він киває:
– Най чую, кажи...
Піп з одного боку ліжка, я з другого пасемо очима її, точніше хтиве личко попаді, що дивиться на нас, сновигає поглядом то на мене, то на нього: розкуйовджена – наче трохи хмільна:
– Випийте за моє здоровля.
– Пробачте, – я хутчіш подав руку попові, сказав „на добраніч”, щез за порогом.
...Яфет качається від сміху:
– Бугая знайшла собі попадя!.. Тепер буде добрий розплід. Адже християнські бики нічого не варті, – гигоче.
Що на те скажеш? Мовчу... Коли дав, аби впивалася шалом невситима шльондра, наситилася моєю силою. Ба, я навіть піддавав паплюзі. Тепер ладен я провалитися крізь землю. Осоружний собі. Нікчема – я! Погань тілесна. Безвольний самець... Гризе сумління. Сиджу перед Яфетом, як той шутий баран... Звільна сміх перейшов Яфета:
– Я, здається, минулого разу зупинився на „марі” з „Маніфесту...”.
– Так, – киваю. – Тільки, цікаво знати, а як тобі вдалося було вступити саме на філософський факультет? Адже туди без рекомендації райкому партії або іншого компартійного авторитету годі було потикатися...
Хмикнув досадно пустельник:
– Справді... Я чомусь пропустив то... Треба вернутися, обов’язково зупинитися на тій заковиці. Одне – коли глаголиш одухотворено про себе, інша справа – хто ж ти насправді?.. Тож щодо того рекомендаційного листа: няньо мій, як знаєте, добрий рибалка був – царство йому небесне, – все районне начальство паслося в нього, тишком замовляло йому наловити в заказнику „браконьєрської” рибки...
– Зрозуміло, – перебив я. – Через „золоту” рибку ти зміг навчатися, точніше – вступити до столичного вузу...
– Можна сказати, що так... Як і тоді, так і тепер, аби набути знань, потрібні гроші. В нашій сім’ї їх ніколи не було... – пустельник якось винувато відвів очі, хрипко мовив. – Я також не святий.
– А від тебе ніхто й не вимагає бути праведником. Я запитав між іншим про той клятий факультет. – заспокоїв його. – Провадь далі мову про свою дорогу.
Яфет змарніло підвівся, рушив у глиб печери, в потемку зупинився:
– Не маю зараз сили, – щез у підземній тьмі.
Завидна сьогодні вперше вертаюся додому. Докоряю собі: „Треба ж таке – засвердлити тою рекомендацією Яфета до живого”. Печерник щирий у своїх помислах, через що й страждає за власне минуле. „Ніколи не дозоляй іншого його минулим, ліпше подивися на себе”, – картаю себе. Він у тому не винен, що маємо загал лакуз і шкуродерів. Звідси, з гори, мені добре видно те кишло в долині, що в будьяку мить ладне тебе роздерти на шматки, виссати до краплі кров, навіть обсотати кожну кістку, – тільки б дочекатися говіння.
Але, як мовиться: „З дурного говіння не буде спасіння”. Проте, кому до того яке діло, коли сурмлять кишки хиренних, просять їсти. Потім піп у церкві дасть сьорбнути з ложечки винця, і закусиш тілом Христовим – проскурою – кров Ісуса. Забавне вірування. Рабську мораль сповідує рабська психіка, тут відсутнє нетлінне. За що комунізм і визрів на пощербленому тім’ї Христа, врятував сатану на престолі. Голотою править гемон, а Бог – довіряє втаємниченим, покладається на їхнє сумління.
З такими презирливими думками збився я з дороги, іду манівцем, крізь зарості глоду, шипшини та шерехатої бучини. Хльостко б’є по зап’ястях й обличчю жорстке чагарниччя, лишає попруги, спричиняє біль. А мені все ’дно тут затишніше, ніж онде, на второваному пішнику, що зичливо віддаляється в інший бік, збігає вниз. Перегодом – з манівця буде стезя, тільки одному мені відома.
Дорога звела мене на долину, до розпуття. В тьмавих сутінках коло хреста хтось сновигає, здається, якась жінка. Притаївся за глодом я, спозираю за тою проказою: що надумала? Чую, розмовляє з собою, заспокоює себе, потім узяла сокиру, навшпинячки відриває бляшане розп’яття. Нарешті впізнав її, вигулькнув з криївки:
– Маріко, ти що робиш? – здивовано запитав.
Тримає в руках причинна напівіржавого Христа, спокійно каже:
– Най буде хрест відкритий.
– Не боїшся гріха?
– Його треба передати землі, – взяла розп’яття під руку, а в другу сокиру, скорбно пішла назустріч ночі.
Від побаченого в мене перехопило подих, ні в сих ні в тих провів її вслід. Одне діло, думаю, – коли ти тільки наважуєшся щось зробити, а тут перед твоїми очима причинна Маріка Петрова вмах здерла сокирою розп’яття з хреста. Завтра в селі піде поголос про її прогріх; звісне, пробачать їй, бо дурна, за щойно скоєне. Смів би таке втнути хтось нормальний – вік анафему йому курникали б. Проте через кілька днів, у неділю,

читати