Завантажити

Власне, це почалося якось уранці. Мені подзвонили і сказали, щоб я йшов такою-то вулицею до такого-то повороту. У вказаному місці стояв чоловік, який спрямував мене в іншу сторону, до іншого повороту. В цьому другому місці стояв ще один чоловік, що, подивившись на мене, вказав мені наступний напрям. Ідучи до шістнадцятого пункту я раптом запитав себе: все це добре, але, власне, що я роблю? Адже, якщо подумати, я і не розумію, нащо я йду. Звичайно, я знаю, що мені потрібно йти, раз мені подзвонили. Врешті решт, мене попросили, так, я погодився. Але я не пам’ятаю змісту прохання! Таке враження, що мене просто попросили прийти туди і туди, не пояснивши. «Алло? Це ви? Прийдіть, будь-ласка, туди і туди». «А нащо?» «Дуже потрібно. Ми вас усі просимо». «Усі» - це було щось, на що не можна було не відреагувати.

Власне, у мене були свої плани. Адже я давно уже «в дорозі». Тоді вранці я збирався їхати до Гавриленка за товаром. Того дня у мене було заплановано чотири важливих зустрічі і сім дрібних справ. Але я навіть не спав удома! Це, погодьтеся, важко збагнути, і це надзвичайно дивно. Адже я хто? Йдучи від одного вказаного місця до іншого, я перестав себе впізнавати. «Добрий день. Я вас впізнав. Далі вам іти по Нечорноземній до перевулка Сан-Марі». «Дякую». І я йду. Мене щось підштовхує і тримає: ввічливий і серйозний тон, яким говорять зі мною мої провідники. Врешті решт, вони ж мерзнуть на вулиці! Чекаючи мене. Хоча я і не розумію сенсу, але цінувати людську ввічливість і людські зусилля я звик. Розставити таку кількість людей по всьому місту – як у цьому може не бути сенсу? Хай і мені і недоступного. Припустимо, одна людина – це ще може бути жарт, розіграш. Але, повторюю, «в дорозі» я вже не одну добу і пройшов купу провідників, спішу до чергового. Таких жартів не буває. «Вам сюди, будь-ласка. І дійдете до Вежі Трьох Слонів». «Дякую».

Чим більше я йду, тим більше відчуваю важливість того, що роблю. До того дня моє життя було моїм, я це визнаю, але ж дрібним. Що таке товар у Гавриленка? А ці порвані черевики, які потрібно було віднести на ремонт? Я згідний, що це все моє: але яка значимість цього? Інша справа – «мій шлях», як я його називаю. Хоча я ніби і не належу собі, я відчуваю якусь значимість. Значимість усього, що відбувається. Я навіть не хочу думати про сенс: адже, по суті, що мені до цього? Я відчув значимість? І в мені щось народилося. «Доброго дня. Дякую, що прийшли. Тепер вам по Нью-стріт до Трійних воріт». «Дякую вам». Я людина ввічлива.

Якщо подумати, то кінець неминучий, мета є. Стільки людей не будуть займатися нісенітницями, замість того, щоби ходити на роботу. Звичайно, є. Є і швидко для мене відкриється. Подзвонили мені, саме мені. Що я таке? Що собою являю? Ось черговий провідник мене годує гарячими бутербродами з термосу. Горня міцної кави. Буде хтось витрачувати на мене такі гроші, якщо все це несерйозно? «А ви, власне…» - я переводжу дихання. «Мені подзвонили», - в його очах те ж почуття важливості того, що відбувається. «Звідки у вас термос?». «Мені його приніс один чоловік».

Про цю людину я не питаю. Мені ясно, що йому також подзвонили. Нам всім подзвонили. Хтось купив ковбасу і хліб в магазині, хтось приготував гарячий бутерброд. Хтось приніс термос. Що таке шматок ковбаси і хліб. Що за втрата? Якщо тобі дзвонять і тебе просять. Чому б не зробити. Сенс? Я не знаю: нащо завжди сенс. Таку дрібницю можна зробити і без сенсу, не цікавлячись.

Я йду далі. Першу ніч я спав в одній квартирі. «Зараз ви поспите трохи. Щоби були сили йти». «Дякую». І мене відвели в якусь квартиру. Перед тим, як заснути, я дивився на незнайому обстановку і не міг зрозуміти, де я. Я не скажу, що в цьому почутті не було якоїсь моторошності, але мені було приємно: так, приємно. Трохи крутилася голова, від усього. Таємниця – в цьому щось було. І тому я не розпитував, під час сніданку. Мені подавали сніданок, два серйозних мужчини, а я не розпитував. Вони цінували мою стриманість, я це бачив. Я чомусь навіть боявся дивитися на них: не хотілося. «Ось ще салат, беріть». Вони прямо обслуговували мене. «Не турбуйтесь, дякую. Все дуже смачно». Тепер я не сумніваюсь, що їм також подзвонили. Вони вийшли до вказаного місця, зустріли мене, вклали спати, вранці нагодували і показали дальшу дорогу. Нескладне завдання. Чим вони пожертвували? Та нічим, власне, яким-небудь салатом. «До побачення». Ми попрощалися, потиснувши один одному руки. Мовчання нас якось зблизило.




Скільки днів я «в дорозі»? Мені важко відповісти на це питання. Місто, по якому я йду, мені знайоме. Але все якось по-іншому, тепер. Коли я проходжу повз ощадкасу, я згадую інколи, що там лежать мої гроші, зовсім небагато. Але все це якось далеко. Люди ті ж, але я їх життям не живу. Мене годують і вкладають спати. Двічі на день говорять, зустрічаючи: «Якщо вам потрібно - будь ласка, в цю арку, перші двері направо». Я ж жива людина. Потім мені пояснюють, як рухатися далі. Що мені треба? Якщо подумати, то вся ця метушня на вулицях з-за

читати