Електронна бібліотека/Проза

ПО НЕБУ ВНИЗ (уривок із роману)Наіль Ісмайлов
"Сни з колодязя" (уривок з роману)Алла Рогашко
Спорудження залізничної станції (1931) (дубль)Дебора Фогель
Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Із майбутньої книгиВасиль Кузан
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Азовські сомикиЄвген Баль
Меридіани штурмана БаркаЄвген Баль
З книжки «Глінтвейн дорогою на Говерлу»Василь Карп’юк
Нічні голосиОлег Янченко
Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
творити мовчання. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Сієста. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
ВтечаГанна Заворотна
Постійність пам’ятіІрина Ликович
ЧічкаМихайло Трайста
Поле крові. Іловайськ. Фрагмент роману «Трьохсотлітня Голгофа. Фавор»Катерина Мотрич
Завантажити
1 2 3 »


Власне, це почалося якось уранці. Мені подзвонили і сказали, щоб я йшов такою-то вулицею до такого-то повороту. У вказаному місці стояв чоловік, який спрямував мене в іншу сторону, до іншого повороту. В цьому другому місці стояв ще один чоловік, що, подивившись на мене, вказав мені наступний напрям. Ідучи до шістнадцятого пункту я раптом запитав себе: все це добре, але, власне, що я роблю? Адже, якщо подумати, я і не розумію, нащо я йду. Звичайно, я знаю, що мені потрібно йти, раз мені подзвонили. Врешті решт, мене попросили, так, я погодився. Але я не пам’ятаю змісту прохання! Таке враження, що мене просто попросили прийти туди і туди, не пояснивши. «Алло? Це ви? Прийдіть, будь-ласка, туди і туди». «А нащо?» «Дуже потрібно. Ми вас усі просимо». «Усі» - це було щось, на що не можна було не відреагувати.

Власне, у мене були свої плани. Адже я давно уже «в дорозі». Тоді вранці я збирався їхати до Гавриленка за товаром. Того дня у мене було заплановано чотири важливих зустрічі і сім дрібних справ. Але я навіть не спав удома! Це, погодьтеся, важко збагнути, і це надзвичайно дивно. Адже я хто? Йдучи від одного вказаного місця до іншого, я перестав себе впізнавати. «Добрий день. Я вас впізнав. Далі вам іти по Нечорноземній до перевулка Сан-Марі». «Дякую». І я йду. Мене щось підштовхує і тримає: ввічливий і серйозний тон, яким говорять зі мною мої провідники. Врешті решт, вони ж мерзнуть на вулиці! Чекаючи мене. Хоча я і не розумію сенсу, але цінувати людську ввічливість і людські зусилля я звик. Розставити таку кількість людей по всьому місту – як у цьому може не бути сенсу? Хай і мені і недоступного. Припустимо, одна людина – це ще може бути жарт, розіграш. Але, повторюю, «в дорозі» я вже не одну добу і пройшов купу провідників, спішу до чергового. Таких жартів не буває. «Вам сюди, будь-ласка. І дійдете до Вежі Трьох Слонів». «Дякую».

Чим більше я йду, тим більше відчуваю важливість того, що роблю. До того дня моє життя було моїм, я це визнаю, але ж дрібним. Що таке товар у Гавриленка? А ці порвані черевики, які потрібно було віднести на ремонт? Я згідний, що це все моє: але яка значимість цього? Інша справа – «мій шлях», як я його називаю. Хоча я ніби і не належу собі, я відчуваю якусь значимість. Значимість усього, що відбувається. Я навіть не хочу думати про сенс: адже, по суті, що мені до цього? Я відчув значимість? І в мені щось народилося. «Доброго дня. Дякую, що прийшли. Тепер вам по Нью-стріт до Трійних воріт». «Дякую вам». Я людина ввічлива.

Якщо подумати, то кінець неминучий, мета є. Стільки людей не будуть займатися нісенітницями, замість того, щоби ходити на роботу. Звичайно, є. Є і швидко для мене відкриється. Подзвонили мені, саме мені. Що я таке? Що собою являю? Ось черговий провідник мене годує гарячими бутербродами з термосу. Горня міцної кави. Буде хтось витрачувати на мене такі гроші, якщо все це несерйозно? «А ви, власне…» - я переводжу дихання. «Мені подзвонили», - в його очах те ж почуття важливості того, що відбувається. «Звідки у вас термос?». «Мені його приніс один чоловік».

Про цю людину я не питаю. Мені ясно, що йому також подзвонили. Нам всім подзвонили. Хтось купив ковбасу і хліб в магазині, хтось приготував гарячий бутерброд. Хтось приніс термос. Що таке шматок ковбаси і хліб. Що за втрата? Якщо тобі дзвонять і тебе просять. Чому б не зробити. Сенс? Я не знаю: нащо завжди сенс. Таку дрібницю можна зробити і без сенсу, не цікавлячись.

Я йду далі. Першу ніч я спав в одній квартирі. «Зараз ви поспите трохи. Щоби були сили йти». «Дякую». І мене відвели в якусь квартиру. Перед тим, як заснути, я дивився на незнайому обстановку і не міг зрозуміти, де я. Я не скажу, що в цьому почутті не було якоїсь моторошності, але мені було приємно: так, приємно. Трохи крутилася голова, від усього. Таємниця – в цьому щось було. І тому я не розпитував, під час сніданку. Мені подавали сніданок, два серйозних мужчини, а я не розпитував. Вони цінували мою стриманість, я це бачив. Я чомусь навіть боявся дивитися на них: не хотілося. «Ось ще салат, беріть». Вони прямо обслуговували мене. «Не турбуйтесь, дякую. Все дуже смачно». Тепер я не сумніваюсь, що їм також подзвонили. Вони вийшли до вказаного місця, зустріли мене, вклали спати, вранці нагодували і показали дальшу дорогу. Нескладне завдання. Чим вони пожертвували? Та нічим, власне, яким-небудь салатом. «До побачення». Ми попрощалися, потиснувши один одному руки. Мовчання нас якось зблизило.




Скільки днів я «в дорозі»? Мені важко відповісти на це питання. Місто, по якому я йду, мені знайоме. Але все якось по-іншому, тепер. Коли я проходжу повз ощадкасу, я згадую інколи, що там лежать мої гроші, зовсім небагато. Але все це якось далеко. Люди ті ж, але я їх життям не живу. Мене годують і вкладають спати. Двічі на день говорять, зустрічаючи: «Якщо вам потрібно - будь ласка, в цю арку, перші двері направо». Я ж жива людина. Потім мені пояснюють, як рухатися далі. Що мені треба? Якщо подумати, то вся ця метушня на вулицях з-за

1 2 3 »


Партнери