Завантажити

могло мати в житті, але не «в дорозі». «В дорозі» був важливий сам шлях. Якось я зустрів свою дружину: вона не впізнала мене. Це й не дивно: адже я був не в своєму одязі. І пройшло, думаю, багато років. Вона постаріла. Вона теж була «моє життя». Я хотів було підійти і обійняти її, але щось не пустило. Обійняти - означало зупинитися, не дійти до наступного провідника. Адже я весь час кружляв по одному і тому ж місту. Мої родичі, колишні знайомі, товариші по службі раз у раз потрапляли мені на очі. І жоден чомусь не впізнав. Напевно, людина «в дорозі» інша, ніж «в житті», якось змінюється. Інший внутрішній стан. Вони проходили повз мене - іноді чіпляючи ліктем. Але я вже не міг злитися з ними. Вони були якось далекі. Поки я не жив, вони були далекі. Мене відлякувала турбота: турбота в їх очах. Вони йшли, і їхні очі були повні турботи. І ноги якось дивно бігли, заплітаючись. Я теж по-своєму поспішав: але всередині у мене було чисто. Я не був навантажений глуздом. Вони ж були надто зрозумілі собі.





Раптом, біля мосту, я зустрів свою дочку. Я зрозумів це по родимці на її обличчі. І її сірі очі, вони були, як мої. Я спочатку не зрозумів, чому вона стоїть і дивиться на мене. Я звик, що мене не впізнають. Якийсь страх пробіг у мене в глибині. Що, власне, я скажу? Що одного разу мені подзвонили і я пішов на зустріч? Вона ж нічого не зрозуміє. Скільки їй років? Вона вже зовсім жінка.

Я підійшов до неї, тому що десь тут, де стояла вона, повинен був бути черговий провідник. І тут я все, звичайно, зрозумів: дочка дивилася на мене, впізнаючи. Але в той же час - і не впізнаючи: залишаючись в якомусь заціпенілому віддаленні. «Ходімо. Постіль приготовлена ». «Дякую. Не варто турбуватися». У ту ніч я ночував у себе вдома. Але це був не я. Моя дружина і моя дочка бігали біля мене, намагаючись услужити. Вони, безумовно, знали, що це я. Як я знав, що це моя дружина, коли зустрічав її на вулиці. Але не більше. Вони дивилися на мене так, як ніби бачили мене уві сні: саме так. І їх очі були повні якогось незрозумілого холоду. Їх живе почуття було задушене холодом відсторонення. Здавалося, ще мить - і ми кинемося в обійми один одному. «Будь-ласка, ще салату». «Дякую. Все дуже смачно ». Я знав про ці їхні почуття. Але вони не мали влади. Над ними, наді мною. «Вам по Восьмій трамвайній до будівлі Вищої Школи». «Дякую». Дочка пішла в одну сторону, а я в іншу. Коли я підходив до будівлі Вищої Школи, в мені все чомусь затрусилося. Не доходячи, я сів на якусь лавку і заплакав. Якраз нікого не було. Виплакавшись, я пішов далі.

Мені здається, коли-небудь я дійду до мети. Черговий провідник відведе мене не до себе додому, а туди, де сидять вони, ті, хто мені дзвонили. Хто дзвонили провідникам. Дзвонили моїй дочці і моїй дружині. І мені все пояснять. Ті, хто відібрав у мене життя. І тоді ... тоді я зрозумію, що таке «шлях» і навіщо він. Зрозумію все.

______________________

читати