Завантажити

зброї. Всякої зброї. От, коли ти ділом хочеш любити слабшу сторону, поможи їй. Ану?
Рудольф високо здіймає брови й здивовано дивиться на брата. Якою ж зброєю він може помогти?!
Макс знову гойдає ногою й з прибільшено-байдужим виразом водить очима по лабораторії.
— Якою? О, розуміється, ні гармат, ні скорострілів ти не можеш дати. Ти не турбуйся. Але в тебе є наука. Послужи нею не тільки сильній стороні, але й слабшій.
— Будь ласка! Мені здається, що...
— Будь ласка? Чудесно. Нам потрібні трути для витруювання наших ворогів. Прошу. Приготуй їх нам у твоїй лабораторії.
В кімнаті вже стоять по кутках темно-сірі присмерки. Блакитне сяйвочко біля казанка вже виразно помітне. Обличчя здаються блідо сірими, з великими очима.
Рудольф якийсь мент мовчить і потім тихим і по-іншому серйозним голосом каже:
— Ні, цього я, Максе, не можу.
Макс весело, голосно регочеться, дрібно підкидаючи ногою. Він більше регочеться з тону, з цього справжньо серйозного тону, аніж із його слів. Ага, забалакав як слід!
— Що? Любов до ближніх-грабованих не така безпечна та вигідна, як до ближніх-грабіжників? Хе-хе! Отож-то воно й є. І правильно, Руді. Така любов і ласки графів твоїх позбавить, і цю затишненьку лабораторійку відніме, і в тюрму посадить, та й, як, що й до чого, ще й життя відбере. Хай їй всячина! Правильно, Руді, цього ти ніяк не можеш.
Руді хвилюється. Він виразно, серйозно, по-справжньому хвилюється.
І в Макса, в якого назавсігди лишилось до Рудольфа почуття меншого брата до старшого, що стільки років був його учителем, від цього хвилювання з'являється почування рівності, навіть вищості й сатисфакції.
Руді зачісує обома руками волосся, визволяє шию, прокашлюється, крутиться на стільці. Нарешті зовсім-зовсім тихо говорить:
— Ти неправильно, Максе, оцінюєш мотиви моєї відмови.
— Ну, розуміється!
— Неправильно, Максе! Мені здається, що я міг би й у тюрму піти, і життя віддати за те, в що я вірю й люблю Але...
— Може буть. Але як ти любиш більш грабіжників, то чого ж ти маєш іти в тюрму за грабованих? Правильно?
Рудольф терпляче жде й починає знов:
— Але я не вірю, що трутами, вбивствами, смертю можна творити життя. Це логічний абсурд. Терор — це самовбивство для тої самої ідеї, яка його вживає. Так я розумію твою організацію, Максе. Вибач мені, але я з нею не можу згодитись. Я... не політик і нічого на політиці не розуміюсь, але я певен, що люди можуть і повинні порозумітися не шляхом боротьби, насили й самонищення, а шляхом розуму, науки й праці.
Макс сміється злісно, упевнено й з почуттям справжньої вищості. Які це наївні, старенькі, заяложені слова! Тисячі років одні люди присипляють ними других, щоб ті не брикались і давали доїти себе. Гармонія інтересів, співробітництва класів, соціальний мир. Боже, скільки на цю мету наговорено хороших, медових слів. Коли б тим медом вимазати всіх тих словоблудів і втикати пір'ям та розставити їх підряд, то, мабуть, із них можна було б зробити чудесний поясок через усю земну кулю. Ну, хіба це не та сама любов до всіх ближніх без різниці класів?
Ех, апостоли любові! Словоблудство є ваша любов! Нема любові без ненависті, як нема білого без чорного! Хочете лю бові, то мусите ненавидіти. І що більша ваша любов, то більша ненависть. А коли нема ніякої любові, коли є себелюбство, коли хочеться спочинку, повітряних вілл, лабораторій, о, тоді починається любов до всіх, гармонія інтересів, співробітництво класів. Це вже відомо. О, це занадто вже відомо, будь воно тричі прокляте!
Макс бурно встає, жбурляє недокурок у куток і простягає руку Рудольфові.
— Прощай... Люби собі своїх графів і Мертенсів, як самого себе.
Рудольф підводиться і не бере руки Макса. Щирий, великий біль у голосі брата, щось глибоке й наболіле в цій гіркості не дозволяють так розійтися. Чи то від присмерків здається, чи справді в лиці Макса ходять мускули, як у людини, яка сильно зціплює щелепи, щоб не закричати чи не заплакати.
— Почекай, Масі. Чого біжиш? Ти ж мав якусь справу до мене.
Макс, забувши, що тільки-но кинув недокурок, виймає знову цигарку й закурює. При світлі сірника очі його видаються надзвичайно блискучими.
— А щодо моїх слів, Масі, то не бери їх так гаряче до серця Може, я не так щось сказав. Я тільки хочу сказати тобі, що я.. що мені не до душі така боротьба, яку ти й твої товариші провадять. Може, я помиляюсь. Я не знаю. А моя боротьба — от!
І Рудольф показує на стіл, заставлений приладдям.
— Цим я служу й хочу служити людям. І скажу тобі. Масі, що коли мені вдасться те, над чим я працюю тепер, то я принесу всім покривдженим більше користі, ніж пудами трути.
— Твоє відкриття може принести користь тільки капіталові, — понуро бовкає Макс.
— Не думаю. Чого так?!
— А того, що коли воно не буде корисне капіталові, то воно не побачить світу. «Корисне покривдженим». Хе! Де, яке ти бачив наукове відкриття, яке було б корисне покривдженим і некорисне

читати