Завантажити

— Окремо!
— Разом!
Знову загула, зарухалась, заблищала очима зала, Макса вже нема біля Труди — вже віддано її, вже Макс стоїть оддалік і кусає нижню губу. А Труда широкими благальними очима ловить його погляд, ну, хоч погляд же—за що?!
— Панове, хто проти резолюції пана Мертенса, прошу підняти руку.
Нерішуче й слабо, рішуче й злісно підносяться ріденькі пеньки над головами.
— Хто за?
Рішуче, хмарно і з посвятою — цілий ліс рук.
— Прийнято. Хто за мою пропозицію?
Той самий рішучий і ще густіший ліс.
— Панове! Обидві резолюції прийнято. Члени Вільної Спілки розходяться Члени Найвищої Ради переходять на друге місце для виготовлення оголошення до населення й обговорення конкретних заходів щодо дальшого. Засідання зачинене.
Гуде стриманим гудом маса голів, поспішно виливаючись із зали. А Труда все ловить очима спину Макса! Господи! Зовсім не така вже й страшна резолюція. Не конче, дійсно ж, усі жінки мусять брати участь і не конче ж усім бути коханками солдатів Аби тільки ласка, жіноча увага, навіть трохи кокетування Аби тільки прочистити шлях до Сонячної машини. Як же Макс цього не розуміє? За віщо ж до неї така дивна раптова холодність, ворожість?!
Забутий, самотній чорно-срібний лицар стоїть біля стінки й тихим усміхом проводжає бронзові, широкі, непорозумілоблагальні очі. Бідна, смуглява дитинко, ти вже принесла в жертву твій цвіт кохання. Вже на вівтарі геройства лежить заколота твоя любовна радість. Але боги героїзму такі самі мудро безсилі там, де діє необхідність, як і всі інші боги.
І бідні всі ви, діти обох полів, бородаті й безбороді: із де сятка «єдиних виходів» ви вибрали той, який припадає остан нім. Але хоч який би ви прийняли, він усе буде так само безнадійно невдалий там, де ніякого виходу не може бути. Коріння тисяч років не вирвати за місяці. Не армія Сходу при летіла, а тисячоліттями закорінена закономірність. І не спинить її дії ні театральними святами, ні вимахами кулаків, ні герой ством смуглявих дитинчат. Одчай і страх дійсно, видно, погані порадники, коли навіть таку тверезу голову, як Мертенса, сп'янили на такий дитячий «єдиний вихід»
Чорно-срібний лицар не спішить за юрбою бородатих і безбородих дітей, не бере участі ні у вимахах кулаків, ні в піднесеному готуванні до любовності. І піднесеність, і понурість — це явні ознаки того, що самі піднесені й понурі почувають цілковиту безнадійність. Для чого ускладняти її даремними корчами? Мудрість не товаришує з одчаєм та пристрастями.
І, коли весь будинок спорожнюється до останньої людини, чорно-срібний лицар зачиняє всі двері, бере щітку і, не хапаючись, починає підмітати забруднені, засмічені хати. Тепер він житиме тут сам — це перший вияв закономірності. А потім, хто знає, чи не вернеться й смуглява дитинка в ту затоку, до якої її вже раз прибили хвилі геройства.
А коли на вулиці раптом чується з обох боків прожогливий гуркіт автомобілів, коли розчиняються двері на ганок і до холу з револьверами в руках швидко й напружено увіходять люди в чудній військовій формі з темними чудними обличчями, колишній фабрикант Душнер спокійно і ввічливо вклоняється їм, не випускаючи щітки з рук.
Поперед військових чорнолицих людей двоє добродіїв у цивільному одязі з європейськими обличчями. Але всі обличчя вражено й неймовірно озираються: порожнеча, ні душі, крім тихого чоловіка із щіткою й густими чорними бровами над пукатими, розумно привітними очима.
— Тут збори Вільної Спілки?
Чоловік із густими бровами делікатно поправляє: тут були збори, але вони з півгодини, як розійшлися.
— Куди?
Цього чоловік не знає Він сам — колишній власник цієї вілли, яку захопили чужі люди.
Цивільний і військовий не вірять, не хочуть, не можуть вірчти йому — кидаються по всіх хатах, унизу, вгорі, навіть у льохи зазирають — ані душі.
Грюкнувши дверима, люто загуркотівши автами, військові люди зникають.
І насіає ще більша, ще певніша і мудро-сумна тиша—нічого, закономірність усе знайде.
***
Принцеса Еліза нікуди з дому не виходить. Але все, що діється в ці чудні, божввільні дні за мурами його, відомо їй якнайдетальніше їй не треба заглядати ні на фабрики, ні до бюро, ні до магазинів — досить тільки дивитись у ті обличчя, що проходять перед нею: в цих дзеркалах їй видно все так само, як і в дійсності Видно з усіх боків, з усіх точок.
От дзеркало Ганса Штора, батька того й рівночасно її найпоштивішого л ь о к а я, що витерти поту з лиця не сміє в її присутності. Воно відблискує гордощами й поважним, певним, непохитним тріумфом. Вічний Порядок на колісниці Закону в'їжджає в царство часового хаосу. Грішники й злочинці обмивають запорошений звіром образ божий. Самі охоче вільно зносять диявольські стекла. Весело, дружно повертаються на свої місця, займаючи щаблі ієрархії згідно з передустановленим Порядком Ніде ніяких протестів, опорів, сутичок.
Але от важке, насмішкувато-розумне й також досить певне дзеркало вищого щабля вічної ієрархії, старого

читати