Завантажити

терасі, де колись так велично й владно ступали ноги принцеси Елізи. Галасливий, огрітий ласкою Великої Матері, повний дитячого дзеленькоту табір. Вони повитягали туди канапи, фотелі, колиски, розташувалися, розперезалися, попід-ставляли заспані, зарослі голови під сонячні поцілунки й ні за ким не тужать, нікого не ждуть.
І Макс вже не читає детективних романів, не лежить у пуховій барлозі, не кривить гидливою гримасою порослих шовковими вусиками соковитих уст. Він теж мружить очі на сонце, лежачи на лаві перед ганком лабораторії. У ліс він не хоче ходити — ліньки. Тільки лежати й мружитись. Та ще якби не надокучала ота Труда. Бідний хлопчина чогось зовсім не терпить Труди. Моментально хмарніє, нудьгує, рухи стають ліниві, розведені, очі недбало-насмішкувато мружаться. А Труда не пстчас того. Ну, от дивним дивом не помічає, така спостережлива, амбітна, така чула на найменшу неприємність, тут зовсім не бачить ні Максової розвезеності, ні насмішкуватої примруженості, ні мовчазності. Блискає очима, зубами, сяє матово-смуглявим рум'янцем. Дивується, щиро-наївно ширить очі, задає прекомічні питання, дзвінко з себе сміється, по-хлоп'ячому розмахує руками, дражниться, перекривляє, шарпає. Вона ходить в ліс, і на поле, і по всьому Берліну. З Тіле, чорно-срібним лицарем, з Гансом, із цілими кумпа-ніями. А в лісі вже цілі юрби з Сонячними машинами, з гітарами, піснями, з перегукуваннями. А в полі вже витикаються голочки свіжої, молодої трави, пасуться здичавілі коні, смачно, по-весняному кракають галки, летять дикі качки, шумить ліс. А макухи й ледарі лежать на лавах і зневажливо посміхаються. А їх треба стягати з лав і...
І макуха раптом скочується з лави, ляпнувши рукою просто в мокру, теплувату землю. І дивним дивом Труда зовсім не помічає, що Максові нема ніякісінької охоти до таких жартів, зовсім не помічає його здивованих знизувань плечима й безсилих, образливих зітхань.
— Ей, Максе! Весна надворі! Чуєте? Та весна ж, Максе! Руді, ми з вами полетимо влітку в Кордільєри. Правда? Макса гарненько закутаємо, замумуємо в льох, щоб ніхто його не турбував, і полетимо. Правда?
Макс мружить очі на вершечок каштана, на якому кокетливо, манірно чепуриться малесенька довгохвоста пташка.
— На чому ж ви полетите? На крилах кохання хіба?
— А що ж! І на таких крилах можна полетіти!
— О, звичайно. А надто на чорно-срібних!
— Чудесні крила! Кращі за чорні!
— О, напевно. Хто ж сперечається? Це відомо давно.
Макс недбало підводиться, засуває руки в кишені й розвезеною, лінивою ходою йде собі геть. А Труда, чудна дівчина, раптом радісно, в захваті хапає Руді за руку й бурно тягне його в протилежний бік, до графського будинку. Вона така щаслива, що мусить забігти обняти мамуню, паню Штор, і сказати добридень бідній трупоїдці-принцесі. Смішна, вперта, завзята старорежимка. І досі страшенно сердита на сонячний хліб. Але дурненька, що ж вона робитиме: трону однаково не буде вже зовсім, ніколи-ніколи не буде. Баста. Так чого ж іще мучити себе? Правда? Ну, от, наприклад, чого вона й досі не побралася з своїм Георгом? Чого, спитатися? Попа їм треба було? Вінчатися? Пристойно, звичайно, морально? Фі, фі! Годі! Ніяких пристойностей і моралей. Попрощайтеся, ваша світлосте! Тепер вінчає сонце, співає вітер, свідки — сосни, музика й танці —у грудях. Правда? — Правда, Руді, смішні й бідні ці двоє? Так чудесно могли собі давно жити разом. А тепер от... Ех, а ще, мабуть, місяців кілька до справжнього літа зосталось. Правда, Руді?
І раптом Труда зупиняється, перепиняє Руді дорогу й здивовано дивиться йому в лице.
Ні, Руді! Чого ви стали такий?! Я щось не так сказала?! Я вас чимсь образила?
Ні, Руді нічим не ображений — в нього тільки трошки заболіла голова, занадто довго на сонці ходив. Але це дурниця. (О, тут Труда така занадто вже помітлива).
— Правда, Руді, ви — страшно милий. Ви — прекрасний, Руді. Я вам це цілком серйозно кажу. І коли б я не... цебто коли б інші умови, я б неодмінно вас покохала. Ви — такий дитячий і сильний. Але вас покохає краща за мене. Я вас оженю! Знаєте, Руді, я вас оженю! Серйозно! Хочете, Руді? Я вчора здибалася з одною колишньою акторкою. Страшно мила. І надзвичайна красуня! Просто серце холоне дивитись на неї. І вона за вас питала. Знаєте? Їй-богу, Рудії Вона дуже хоче зазнайомитися з Рудольфом Штором.
Ну, Руді мусить попрощатися — він додому не хоче йти (крізь скло нижньої веранди видно дві голови, одна обросла рудявою бородою з улазливими сіренькими очима, друга — іпишно-червона).
І Руді повертається й іде в сад. Але в саду кострубатий технік із цілим виводком техніченят скубе свіжу траву, піднявши галчиний крик.
І доктор Рудольф знову йде на вулиці, на площі. Поранені, понівечені, з повибиваними шибками, з пообгризуваними вогнем стінами, із сміттям, брудом, із слідами руїни й смерті, вони блискають черепками, побитим склом, покоцюрбленими старими вивісками, смішними золотими літерами реклам, вони повні гуку, співу, сміху. І вітер

читати