Завантажити

краєм обрію, вже не гнеться винувато, кудись поспішаючи, не визирає сердитою червонопикою мачухою з-за хмаряних горбів. Весело розпихаючи сиво жовті кучугури, владно, ясно сідає на трон і робить свій об'їзд. І вітер уже не ганяється дурним цуценям за роями білих мух. Грайливий, бурний, нетерплячий, розкудовчений гасає він поперед Великої Матері, розкидає її відозви на всі боки, сурмить у сурми: прокидайтеся!
Доктор Рудольф уже не возить, не пиляє, не рубає дров. Пані Штор давно вже переказала Руді, що принцеса Еліза просить більше не трудити себе дровами — по хатах уже не так холодно, як перше.
І доктор Рудольф давно вже вільний. А в лісі ще вільніший. Без візочка, без саночок, без сокири й пилки шкандибає собі доктор Рудольф старими дорогами, ловлячи зарослим, кошлатим, смішним лицем благосно-теплі відозви Великої Матері. І ліс ловить і задоволене бурмотить: шепеляво гуде пісню в зелену гілчасту бороду. На дорозі в холодку лежить легесенький учорашній сніжок, і земля — як борошном посилана А в самому лісі — сніг жовто-синій, рябий, у чорних, масних латках на горбах, як шкура білого сетера. На кам'яних стовпчиках дотлівають білі шапочки. Учорашній сніжок липне з землею до підборів твердими гульками, які треба весь час одбивати. На сонці безсоромно оголилися білі стовбури еерези, розпустивши довгі нечесані коси. Торішнє жовте задубіле листя на дубках сухо, паперово й весело шелестить. Крихітні пташинки десь над головою попискують із таким звуком, наче в кишені побрязкують маленькі ключики.
А сонце сипле відозвами, і від нього до примружених вій тягнуться кошлаті віники променів. Ліс густо, лунко переливається хвилями шуму.
Доктор Рудольф сідає на пеньок лицем до Великої Матері, примружує очі й сидить, не рухаючись, як великий лахматий жук. І не треба ніяких кам'яних печер, ніяких лабораторій, радив, машин. Сидіти днями, місяцями, поводячи вусиками н підставляючи то один бік під ласку Матері, то другий. Сидіти й слухати густий лісовий шум, слухати хвилі днвно співаючої радості й незрозумілі несподівані завмирання серця як перед якоюсь великою тайною. Звідки ж радість, і тайна і гарячий, затаєний крик у грудях?
Доктор Рудольф розплющує очі й непорозуміло, схвильовано оглядається навкруги голими, одвертими, сяючими очима. десь гуде дріт. Де тут серед лісу, далеко від дороги, може взятися телеграфний дріт. А гуде. Густо, рівно, мегвлічно гуде.
Доктор Рудольф устає й ііде та гудіння, шукаючи стовпів. Але нема ніяких стовтіів — дамі -стовбури, самі милі, вкриті лускою, червонувато-бурі стовбури. А гудіння щораз ближче, щораз виразніше, от-от зовсім близько.
Ах голубчики! То ж вони-радні, .милі, роботящі вістуни весни. То вони пообсідали ранню вербу, повпивалися в її пуп'янки, швиотяться, перелітають із гілляки на гілляку. То гуде верба, гуде бджоляним, джмелиним гудом, телеграф весни. ллє ж скільки їх - кошлатих, старанних, діловитих! Звідко вони так рано довідались, щ отут, у цій долинці, стоїть верба, всіяна сиво-срібними солодкими пуп'янкам»? Хто сказав їм це? Які телеграфи рознесли цю звістку по їхніх вуликах, нірках, щілинках?
А латки с кожнім днем стають щораз більші, ширші, саван жавкне, пухкишає, расповзається — оголяється сонне тіло землі, зітхає густим теплим вітром, протягається лісовіми шумами.
Доктор Рудольф шкандибає вулицями, в вулиці масно мокро блищать асфальтами, вимитим склами, гомонять голосами. Вікна, двері, тераси, балкони пороачинюваяі На вікнах, дверях, балконах, терасах — людськи зарослі кошлати жуки, кузьки, бджоли, .джмелі. Гудуть весвяно, поводять вусиками, підставляються то одним боком, то другим під ласку Матері. А там воду везуть на візочках, весело, дзвінко перегукуючись із жуками. А там знову перевозяться з маленьких тепліших нірок до великих печер із терасами, з балконами, що взимку пустовали. А в грудях недовідома, ніякими машинами и лабораторіями не зроблена радість і тьохкання, замирання перед хвилюючою тайною. Без телеграфів, газет і відозв повисипали з своїх нір і солодко мружаться від радісної німої звістки.
А сад, старий, любий, зачучверений, недорубаний сад п'яно гойдається з боку на бік, хитає лисо-кучерявою головою, шумить, гуде піснею. І доріжки мокро, тепло, соковито блискають, м'яко розлітаючись під ногами. І лавочки плямами висихають, парують, куряться теплом.
***
Але тоскно, суворо-хмарно блукає принцеса доріжками саду, всіма доріжками, крім одної, крім тої, де підрубано ніжки бузковому кущеві. Цією алеєю вона ніколи не ходить. І таке в неї гостре підборіддя, така синювата блідість, такі фіалкові синці під очима, що доктор Рудольф готовий попідрубувати всі ніжки всім кущам разом із своїми власними ногами, аби їй знову матово-золотисто закруглилось підборіддя й голова підвелася гордо, зневажливо, велично. Він готовий попідрубувати ніжки всім своїм радощам, аби її зелені очі знову звисока, погірдливо й владно примружились на нього.
Технік, малярі, друкарі веселі. На терасі їхній табір, на тій самій

читати