Електронна бібліотека/Проза
- Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
- Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
- Сонячний хлопчикВіктор Палинський
- де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
- Любити словомЮрій Гундарєв
- КульбабкаЮрій Гундарєв
- Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
- Закрите небоЮрій Гундарєв
- БезжальноЮрій Гундарєв
- Людському наступному світу...Микола Істин
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
- Поетичні новиниМикола Істин
- Настя малює не квіткуПавло Кущ
- БубликПавло Кущ
- Серцем-садом...Микола Істин
- коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
- LET ME GОOKEAN ELZY
- Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
- де я тебе розлив...Сергій Осока
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Надзвичайно важкі умови подорожі, а особливо необхідність якнайбільшої обережності, можливо, не дозволить мені часто посилати посланців. А то й до самого початку акції не доведеться послати. Не полохати треба масу, а захопити її зненацька. Тим менше буде жертв і легше та швидше відбудеться вся ця тяжка операція дезинфекції.
Отже, може, просто до побачення.
Г»
Граф Елленберг і здивований, і занепокоєний: на рівно-блідому, висхлому, з кістяним овалом лиці принцеси Елізи зовсім нема того підняття й трошки п'яного захвату, що щойно бачив він на лицях генерала Бухгольца й сенатора Штіфеля. Воно, це лице, немов присипане сірим порохом, стомлене й нудне, як після трудної їзди полем у старовинному екіпажі. А очі задумливо мружаться на щось далеке далеке й тоскне.
Граф Елленберг м'яко підступає ближче, м'яко влазливо намацує поштивими словами щілинку до душі, але принцеса Еліза акуратно, з повільною задумою складає листа й затикає всі щілинки.
А коли граф Елленберг поштиво вислизуе з покою майбутньої королеви Німеччини, вона дивиться на вікно, в яке зазирає синій присмерк, і тоскно слухає, чи не чути шкандибаю чих навантажених кроків у коридорі.
І вночі лежить принцеса Еліза з розплющеними очима й застигло, непорушне дивиться в тьму кімнати. На підлозі коло грубки дотліває вихлюпнутий жовто-червоний відблиск вогню, і від нього тягне такою безвихідністю, такою застиглою тугою й самотою, що очі принцеси самі собою наливаються чимсь гарячим-гарячим.
***
А білі мухи монотонно, вперто, безупинно обсідають дахи, дерева, вулиці. Тиша взулася в білі пухнасті панчохи й уже навіть не рипне нічим уночі, не зашарудить. М'яко зсувається день у ніч, ніч — у день. Сонце зникло, тільки часом коли-нс-коли боком, низом, винувато пройде над Берліном таке червоне, таке байдуже, холодне, заклопотане й зараз же ховається в синювато-попелясті хмари.
А може, того тюхтії сплять у замотках, що тепер уже зовсім-зовсім їм ясно, що всьому кінець, тепер, після тої дикої, божевільної, пекельної ночі. Бо таки так- кінець. Тепер ясно, що немає ніяких сил, які б повернули людину. Тепер ясно, що ніколи-ніколи не загориться вже віясте сяйво над Берліном, ніколи не загуркотить машина, не задзвенить сумним лагідним плачем вечірній дзвін у наївних будиночках бога. Тепер це все ясне. І ясно, що мусить умирати за Машиною й людина.
«Ну, так що? Ну, і хай тварина. Що тут страшного? Вільна, здорова, весела, любовна, щаслива тварина хіба не краще за скуту, хору, гнилу, злу, брехливу, нещасну людину? К чорту її!»
Мила, люба Труда. Хороша тваринка! Може, вона й має рацію Може, дійсно к чорту гнилу, нещасну, злу людину. Може, справді нехай вона вигибає, вигниває в цих макухах, і нехай росте нова тварина в тих дитячих дзвінких голівках, що так весело перекидаються в пухнастому білому килимі?
А сонце щораз нижче ходить понад обрієм, щораз неуважніше, щораз коротше визирає з-за снігових понурих хмар. І вітер стає щораз суворіший, понуріший. І все рідше приходить і Труда, і все млявіще звучить її голос. І все рідше чути дитячі голоси за муром білого саду. Не чути їх уже й на тих горбочках, повз які доктор Рудольф ходить до лісу й на річку. І на річці постаті такі мляві, байдужі, мовчазні: наче сплять ідучи, сплять, набираючи води з ополонок, сплять везучи.
І часом, коли місяць головою роздере густу чорну вату хмар і виставить із дірки здивовано-журне кирпате лице й по білому савану розіллється синя туга його, доктор Рудольф тихенько підбирається до вікна й довго-довго дивиться на самотню чорну постать, суворо схилену над столом.
І коли приходить до себе, а Макс не спить і може бачити його очі, він, не роздягаючись, тільки черевики скинувши, засувається в дірку свого замотку й пильно ховає лице. І довго-довго не спить доктор Рудольф, дивлячись у густу тьму неклі-паючими очима. По диханні й рухах Макса він знає, що й він не спить. І не сплять десь тисячі тисяч Максів. Не сплять і дивуються, жахаються і цепеніють в одчаї та безнадійності. І, може, проклинають.
А на ранок доктор Рудольф уже знову несе оберемок соснових дров, уже тихенько стукає, не чекаючи відповіді, входить до кімнати й складає дрова біля грубки, незграбної, невміло складеної. І червона голова не повертається ні на його стукіт, ні на його обережні кроки. Тільки пані Штор потім ніжно гладить сто плечах і дякує бідному Руді за його тяжку для них усіх роботу, дякує за себе, за бідного батька й за ще біднішу принцесу Елізу. Розуміється, принцеса дуже вдячна, тільки сказати не може, бо гордість у цієї дівчини більша за її вдячність.
А білі мухи то спиняються, то знову обсідають заснулу землю і вкладаються в білий, чистий саван.
Дні безшумно, одноманітно пересипаються в ночі, ночі безшумно чсуваються в дні. В холодних кам'яних печерах, у пір'яних, пухових норах сонно плямкають істоти, що колись гордо звалися людьми.
***
І от на білому, чистому савані з'явилися чорні, масні латки. Сонце вже не ходить понад самим
Останні події
- 23.12.2024|20:38Вийшов друком другий том духовних записок Ігоря Павлюка
- 23.12.2024|18:24У ВСЛ виходить новий роман Євгенії Кузнєцової «Вівці цілі»
- 19.12.2024|11:01Топ БараБуки: довгий список найкращих дитячих і підліткових видань 2024 року
- 19.12.2024|07:49Топ продажів видавництва VIVAT у 2024 році
- 18.12.2024|13:16Фонд Східна Європа за підтримки Швейцарії випустив онлайн-курс для підлітків «Не можеш сказати – пиши!»
- 17.12.2024|19:44Мирослав Лаюк став лауреатом премії імені Шевельова 2024 року
- 17.12.2024|19:09Вийшов трейлер української стрічки «Фрагменти льоду»
- 10.12.2024|18:36День народження Видавництва Старого Лева
- 10.12.2024|10:44На Оболоні Книгарня "Є" відкриє новий культурний простір “Книгарня “Є”
- 10.12.2024|10:38Видавець Віктор Круглов пройшов відбір на навчання в Стенфордській вищій школі бізнесу