Завантажити

цей жаль рівночасно гріє його забутим старим теплом, від якого очі стають гарячі. Хочеться притулитися до старих ніжних рук і сховати в них сором, пониження, дурну гордість. Навіщо вони тепер?
От вона прийде й буде розповідати про незначненькі події в тому чудному домі, набитому чужими собі, байдужими до себе людьми. А доктор Рудольф буде слухати і мовчки з солодким болем і ниючим соромом усередині здригуватись на одно ім'я. Знає мама чи не знає, що він здригується на це коротеньке, болюче, любе ім'я?
Але записки доктор Рудольф пише дуже рідко, бо цілий день зайнятий важнішими справами. Він копає по старих покинутих городах картоплю, капусту, цибулю, всяку городину, — обшукує всі льохи й комірчини покинутих помешкань, старанно збирає всі продукти, які їли колись люди, і звозить усе це додому. Граф іронічно-сумно посміхається стріхами: винахідник Сонячної машини, великий учений, той, що зруйнував увесь старий світ, тягає візочок по Берліну, вислухує насмішки, глузування й ворожі вигуки ради того, щоб годувати старих трупоїдів і реакціонерів. Чи варто ж було для цього дванадцять років сидіти в келії?
А доктор Рудольф мовчить. Мовчить на глузування сонцеїстів. І на теплу насмішку графа, і на понурий глум батька та тихий жаль матері. На все. Тоненькі уста стали ще тонші. Куточки їх витяглися рівними гострими голками. Цілими днями, шкандибаючи й похнюпившись, він тягає візок, носить воду, рубає дрова, ставить грубки з цегли в кімнатах батьків, графів і принцеси. І мовчить. Навіть до принцеси ніколи й словом не обізветься. Мати часом ніжно докоряє синові за таку неделікатність. Правда, принцеса й сама, видно, дуже гнівається на Руді, але ж треба зрозуміти, що їй тяжче, ніж кому іншому, від Сонячної машини. Та Руді й на докори мовчить, тільки іноді чудно посміхнеться й зараз же відійде — нема йому часу на розмови.
А ввечері, як із усіма роботами покінчено, доктор Рудольф потихеньку увіходить із вулиці до палісадника перед будинком, забирається в кущі під тополю й стоїть там доти, доки погасне світло каганця в одному вікні. Поганеньке, мізерне це світельце — в кімнаті в техніка далеко ясніше, бо в нього горить справжня ацетиленова лампа, але доктор Рудольф не дивиться на технікові вікна.
Іноді, як немає дощу, а в небі серед хмар купається місяць, то пірнаючи, то виставляючи лису голову, в палісаднику з'являється ще одна постать — коротконога, опецькувата, з піднятим коміром і натовкмаченим на самі очі капелюшем. Вона не бачить Рудольфа й обережно підкрадається під вікно, силкуючись зазирнути в нього. Доктор Рудольф і на це мовчить, тільки пильно, затаївши духа, слідкує за дивним чужим чоловіком. Хто він? Чого йому тут треба?
Часом чоловік спирається плечем об стіну під вікном, похилює голову й стоїть у глибокій іадумі довго-довго. Безшумно хилитається іноді тінь у вікні, затуляючи світелечко. І серце доктора Рудольфа теж хилитається, і з нього вихлюпується гаряча, болюча ніжність. Чужий чоловік теж ворушиться, стає, видно, навшпиньки, зазирає у вікно. Мабуть, і в нього щось вихоплюється?
Коли гасне вікно, ніч стає темна, тоскна, самотня. Чути, як виють десь покинуті голодні собаки. Чути, як мертво й страшно мовчить Берлін, як пустельно, первісне шумить вітер у мокрих голих вітах.
***
І от раптом принцесу Елізу підмінено. Хтось зідрав із неї хмуру заціплену скупченість, із-під неї вийшла нова людина. Це тепер — весело-владна, грайлива, ніжна дівчина.
Але що дивного в такій підміні, коли приїхав дійсний, справжній коханий наречений? Як давній лицар, він пів-Європи проїхав конем, із скринькою Сонячної машини за плечима, з револьвером за поясом, з нагаєм у руці. Пів-Європи переїхав, щоб добратись до Німеччини, до своєї давньої з юнацтва нареченої.
І зараз же з револьвером в одній руці, з нагаєм у другій прийшов до двох малярів у салоні, ввічливо попрохав їх переселитися нагору й зайняв цю кімнату. Після того другого ж дня виїхав конем до міста; виїхав уранці, а вернувся увечері. Але вернувся з гарненьким екіпажем, повним усякого добра: мішок муки, мішок крупів, маса бляшанок із консервами, торби свічок, солі, сірників—усього того, що бідний доктор Рудольф не міг ніколи так блискуче роздобути.
Розуміється, для чого тепер принцесі поміч якогось кривого, калікуватого доктора, сина льокая. Розуміється, вона зараз же попрохала пані Штор переказати свойому синові, щоб він більше не турбував себе послугами їй. Та й нікому вже, власне, були не потрібні його послуги, бо те, чого понавозив князь Георг, вистачить на цілі місяці всім їм. (Сам князь Георг, ївши сонячний хліб, тепер знову перейшов на старий режим).
О, це справжній мужчина! Він не такий уже молодий, і одів йому, може, тридцять п'ять; на чолі вже глибоченькими затоками вимито волосся з обох боків, на висках — жовтизна, в роті якраз посередині вищербивсь один зуб. Якраз посередині, так що лице як на дві половинки поділене. Сталося це в дорозі, а лікарів уже тепер немає — і доводиться ходити так. Часом

читати