Завантажити

навіть, через що я в такому стані опинився, стоячи одною ногою в домовині. Тепер нема ні гріха, ні сорому, ні честі, отже, цілком спокійно можеш їй розповісти. Вона тебе зрозуміє дуже добре. І, може, нарешті дасте мені хоч трохи спокою. А тебе прошу не готувати мені їжі. Ми самі будемо з Гансом і Георгом робити для себе й принцеси.
— Батьку, батьку!
Граф скажено жбурляє книгою об підлогу.
— Не смій паскудити це слово своїми устами!! Не батько я! Чуєш ти?!
Графиня твердо, сумно приймає великими темними очима колючі люті стріли з-під настовбурчених брів.
— Ні, ти батько Ти можеш це перевірити. Так, так, кожної хвилини ти можеш тепер це перевірити. Але ти ради своїх традицій, з упертості не хочеш признати сонячного хліба. Ти волієш одмовитися від дітей, від жінки, від родини, аніж признаги те, що тільки божевільні не хочуть признати. Добре, я так і поясню Труді.
— Будь ласка. Так і поясни. Можеш.
— Так, я так і поясню. Але хто ж тепер винен, що в тебе нема дітей? Хто?
Граф важко, пильно, тягуче вдивляється в гнівно, обурено вирівняне маленьке сухеньке тіло з чорно-сивою голівкою в усьому білому. Воно, це таке колись покірне, жагуче, потім покірно винувате, далі покірно пригнічене, тепер воно сміє обурено-владно, з гнівним правом, з глибокою свідомістю вищості стояти перед ним рівно, вимогливо.
— Ти хотів колись правди. Єдиної правди! Ти не хотів прийняти її, коли я давала тобі. Тепер ти можеш її взяти. Тепер ти можеш знати всю правду. Але ти навіть правду віддаєш за Вічний Порядок твого Ганса Штора. Хто ж винен, я тебе питают Признай порядок сина Ганса Штора — і ти матимеш усю правду. Так, так, не Ганса Штора, а сина його, Рудольфа Штора.
Граф помалу, трудно сідає в фотель перед столом, ноги ослабли й коліна підло підгинаються.
— Іди собі. Годі.
Він одкидає голову на спинку стільця й безсило заплющує очі. Стара, з навислими щоками, з буйним ластовинням і з западинами на шиї голова лежить безсило, але непохитно.
Графиня глибоко зітхає й помалу виходить. Вона підійшла б до цієї голови, до цієї рідної, любої, бідної голови, обняла б її, притулила б до грудей собі, пригорнула б до неї ту смугляву, бідну, любу голівку, що дожидається в тій хаті, — і так тепло, так повно стало б на бідній, холодній, спустошеній землі. Але старе коріння вросло в стару бідну голову й приросло до минулого, до неповторного, до померлого, і мертве мертвить і любов, і правду.
А старий граф безсило сидить із заплющеними очима, і ущипливий, гіркий усміх ворушить вусами, як черв'як під купою сіна. Вічний Порядок, традиції, правда! Всі порядки, всі традиції й правди віддав би він за одне маленьке, з чотирьох літер, слівце з одних нечистих, проклятих ним уст. Правда? Та будь вона на віки вічні проклята, коли вона вб'є ту крихітку живучої надії, коли погасить жалюгідненьку іскорку ілюзій, від якої тримається малюсіньке тепло в недогаслому тілі!
Кожної хвилини ти можеш перевірити. Кожної хвилини ти можеш погасити свічечку своєї останньої радості. Перевірити і вже ніколи не могти витягати із столу гребінці, на яких іще заплутались чорні, з синюватим одблиском волосинки, ніколи вже не прикладатися щовечора лицем до біленької, смішно куцої блузки, в якій іще заплутався дух її тіла, ніколи більше не лежати годинами на старій канапі, в якій заплуталась і живе його жалюгідна, самообманна, живлюча неправда!
Правда? Та коли вона потрібна була людям, якщо несла їм страждання й загибель?
Старий граф трудно підводиться й обережно переходить до вікна. Там, за портьєрою, стоїть у нього ще один фотель. Звідти він часом бачить у саду трошки сутулу дівочу постать із хлопчачою недбалою ходою й густими стриженими чорно-синіми кучерями на плечах. Постать так помалу, неохоче, так нудьгуючи вертається з дому, так іноді здивовано, непоро-зуміло й тоскно водить очима по вікнах кабінету, що графові руки впиваються в поруччя фотеля, і в грудях ніжно-ніжно тане лід, проступаючи теплою вогкістю в очах.
— Туді! Дитинко!
І так увесь тепло таючий, ніжно вогкий сидить заціпенілий у фотелі старий граф за портьєрою, за непомітною щілиною.
І хіба можна рискувати цим щастям ради старої, жорстокої, безчулої блудниці-правди?

Вітер сипле вечором у вікна. Вогник свічки марно лиже густо-сіру тьму салону, щоразу жахаючись і рвучись злетіти, як повз нього твердо-чітким, рішуче виміряним кроком проходить принц Георг.
Принц Георг не розуміє принцеси Елізи. Чого при людях вона з ним така близька, така щось знаюча разом із ним, щось ховаюча, натякаюча, голубляча, і чого на самоті нічого не знаюча, не ховаюча й замкнена, як прекрасна й порожня скриня? Чого це так? Чому найменший натяк на те, ради чого він пів-Європи проїхав конем, викликає в неї таку сухість очей, від якої найодчайдушніша відважність засохне й скрутиться, як лист у посуху.
— Не треба. Потім про це, Георгу. Не тепер.
А коли ж воно буде це «потім»? Де саме лежить кордон тої забороненої країни, де

читати