Завантажити

виходять собаки з підібганими під себе хвостами, здичавілі, лякливі й люті. Недобудовані будівлі розвалюються, загрожуючи звалитись і завалити всю вулицю.
Людей на вулиці мало. Нема їм куди йти, нема куди поспішати.
Доктор Рудольф підходить до Трудиної вілли, виходить мармуровими сходами на парадний ганок і дзвонить. Тихо. Минає хвилина-дві, ніяких кроків не чути. Доктор Рудольф дзвонить іще раз і жде. Потім згадує, що дзвінки тепер не можуть дзвонити, і пробує відчинити двері. Замкнені. Він починає стукати пальцем, потім кулаком, далі передком чобота.
Нарешті хтось, не хапаючись, підходить до дверей, довго довбається в замку, потім одсуває якісь засуви — і нарешті двері відчиняються. Перед доктором Рудольфом стоїть невеличка постать на тоненьких ніжках із великою кудлатою головою в окулярах з одним розбитим склом. Вона тримає в руках залізний лом (засув, очевидно!), мружить очі на доктора Рудольфа, приглядається, не пізнає.
— Вам кого треба?1
— Я хотів би бачити пана Макса Штора. Він, здається, тут мешкає?
— Ага, Штора В такому разі увіходьте. Ідіть до холу, потім сходами нагору й там гукайте на нього. Він вискочить із своєї кімнати. Якщо не спить іще.
Доктор Рудольф увіходить до холу, а чоловічок у розбитих окулярах із головою пуделя знову засуває ломом двері.
Нагорі доктор Рудольф зупиняється й безпорадно озирається на всі боки. Дверей багато, всі позачинювані, за якими саме Макс — невідомо. Доктор Рудольф обережно кашляє й прислухається. Знизу глухо чується гомін голосів — то, мабуть, той кудлатий чоловік із кимсь балакає. А тут тихо.
Доктор Рудольф голосніше кашляє, ходить повз двері, стараючись тупотіти. Анітелень!
Тоді доктор Рудольф набирається духу й голосно каже в якісь двері:
— Макс Штор! Тут?
Десь ізбоку відчиняються двері, і на порозі з'являється постать Макса. Постать, побачивши доктора Рудольфа, несамовито кидається до нього, реве, хапає в обійми, мне, душить, кричить, крутить по коридору. З інших дверей вибігають іще якісь жіночі й чоловічі постаті, теж кидаються до доктора Рудольфа, теж мнуть, душать його, кричать, гукають униз, миготять перед ним зубами, радісними очима, розкудовченим волоссям. Потім маса рук тягне його вниз, трохи не скочуючись по сходах купою тіл, і майже вносить його у велику залу.
Тут трохи всі — і Рудольф, і Макс, і купа тіл — отямлюються Вони тільки перестають його душити й тягти, але всі стоять тісним колом круг нього й засипають, як поклонниці квітками співака, питаннями, привітаннями, вигуками.
Тут же й Труда, вся в червоному, як пуп'янок дикого маку, з чорною головою й синьою родинкою коло вуха. Радісно збентежена, з хлоп'ячими, розмашистими рухами.
Нарешті Рудольфа знайомлять з усією купою облич. Це все — свої. Колишні інаракісти. Оце члени колись такого страшного Центрального Бюро Інараку: доктор Шпіндлер, що відчиняв двері Руді, його дружина Клара, доктор Тіле. Коли впали всі фортеці Об'єднаного Банку, самі собою розчинилися двері тюрем — і всі «злочинці» спокійнісінько розійшлися собі по домівкх. Але помешкання цих товаришів уже захопили інші люди, і вони тепер поки що оселились тут.
Ну, цей — колишній капіталіст, буржуй, рантьє й фабрикант гудзиків, пан Душнер. Тепер просто мешканець землі. А це — колишні артисти оперового радіоателье, що постачало знамениті оперові вистави на весь світ. Тепер пани Грумбах, Ган і панна Вайс заселяють частину долішнього поверху разом із Інараком. Ще є двоє пожильців цього дому, але вони поїхали з возиком по свіжу траву для комуни — сьогодні їхня черга.
Рудольф уклоняється комуні, комуна йому, панна Вайс церемонно робить реверанс і б'є по жовтій, надзвичайно блискучій, як вишліфувати, лисині пана Гана, який теж робить реверанс. А Макс ізнову хапає в обійми Руді й крутить ним по залі. Труда сердито ловить його за руки й благає всіх спинити «скаженого».
— У доктора ж Штора нога була зламана! Максе! Годі, я вам кажу! Чуєте: нога! В Руді нога!
Ах нога? Правда! Ух, чор-рт, дійсно ж нога!
— Руді, ради бога, прости! Панове, фотель-трон! Руді, сюди, голубчику, сюди.
Руді всаджують у глибокий спокійний фотель, а самі всі лягають круг нього на килимі.
— Тепер тихо! Руді, говори! Все докладно, від самого початку. Де, як, коли — все-все. Тіле, ви матимете кару на підставі другого параграфа конституції. Кларо, заспокойте ви цього екс-детектива! Руді, ти не думай, ради бога, що ти зйов попав до божевільні. Ми це так із радості, а звичайно буваємо трохи тихіші. Ну, починай!
Руді замішано загрібає волосся й оглядає повернені до нього вгору сміхотливі, привітні, чекаючі обличчя. Та йому, власне, нема чого розповідати. От у них є далеко більше.
— Ні, ні, спочатку ти, а потім ми!
— Та й у нас теж нема чого.
— Наше розповідання теж коротке буде!
— Тихо, панове! Ну, Руді!
Немає ради, мусить Руді розповідати. Але, дійсно, його оповідання виходить зовсім коротеньке. Та й що там цікавого? Упав, зламав ногу,

читати