Завантажити

лежав. Тут цілий Берлін, цілий світ упав і лежить. І що зламав — тільки ногу чи всього себе, от це цікаво, от це Руді хотів би почути.
— О, в такому разі слово належить людині Шпіндлерові. (Май на увазі. Руді, — всі чини, титули й таке інше скасовані. Тепер є тільки людина, тварина й рослина). Отже, людина Шпіндлер має слово, бо колись, у минулій ері земної планети, він приладнував свій мозок до витвору теорій і легко може зробити всякий прогноз. Людина Шпіндлер, ваше слово!
Збоку Рудольфових ніг чується задумливе бурмотіння:
— Власне, чи можна ще Шпіндлера залічити до категорії людини?
Шпіндлер стає на коліна, важно поправляє розбиті окуляри й нахиляється.
— Людино Гане, хоч ви дійсно маєте прізвище, яке дає підставу сумніватися щодо вашого права на назву людини, але я тепер не хочу знімати цього спірного питання. Одначе, оскільки мій спосіб зносин із людьми поки що носить усі ознаки так званої людської мови, я прошу паважне зібрання не заглиблюватися у зачеплене людиною Ганом питання й перейти над ним до порядку дня.
Він поважно відсуває на зібране в рясні зморшки чоло одноокі окуляри й серйозно, строго оглядає всіх. І доктор Рудольф не може розібрати, чи він, дійсно, поважно говорить, чи глузує; а як глузує, то з кого: з доктора Рудольфа, невдалого, жалюгідного «тріумфатора», чи з себе, чи з усіх людей?
— Отже, увага, панове! Чи то пак — істоти! Високоповажний наш великий учений питання поставив хоч не науково ясно, але по-мистецьки виразно...
Доктор Рудольф зіщулено червоніє: розуміється, це глум із нього.
— Що... Що зломив собі світ? На підставі того маленького факту, який ми маємо щастя в даний момент спостерігати в цій чудовій залі, а саме — що ми, не зовсім божевільні істоти {я не кажу «люди», бо це ще спірне питання, і я тримаюсь зовсім іншої теорії), що ми зранку покотом лежимо на підлозі й приємно філософуємо, на підставі цього вже факту ми можемо з певністю сказати, що щось таке зламалось у нас чи в усього людського колишнього світу — це все одно. Що ж зламалось, мої високоповажні істоти?
Шпіндлер гумористично-гордо закидає пуделячу голівку догори и з пафосом досвідченого оратора робить паузу.
Істоти чекають із таким лінивим вибачливим усміхом, з яким чекають глядачі багато разів чуваного ними, улюбленого актора-коміка.
— Зламалася, мої істоти, вісь, на якій крутився віз необхідності. Віз перекинувся — і людство гепнуло з царства конечності в царство свободи.
— Х-хе!
— Одначе!
— Умгу! Дякуємо красненько!
Шпіндлер зручніш складає ноги по-турецькому.
— Так, мої істоти, в царство свободи. Ваші посмішки й вигуки, не забарвлені захватом, доказують тільки те, що процес гепання був не зовсім повільний, і ваша психіка ще не зовсім приладналася до нового стану. Одначе, що ж це за стан, мої дорогі cпiвicтоти?

— От власне!
Шпіндлер поправляє окуляри й строго по черзі обводить чекаючі обличчя, немов перевіряючи самого себе.
— Моя гіпотеза щодо цього, мої любі співістоти, здається вашим мозкам, ще не зовсім звільненим од людського способу думання, трохи... сміливою. Одначе я берусь довести її математично.
— Будь ласка! Тільки швидше.
— Швидкість не завсігди ознака істини. Отже, моя гіпотеза проста й ясна! наш теперішній стан є стан... богів. Ми стали богами, мої істоти! Дозвольте поздоровити вас!
Шпіндлер поважно й серйозно хитає всім голівкою.
— І вас також!
— Бр-раво, Шпіндлере!
— Дякуємо!
— Геніальна гіпотеза!
Але Шпіндлер не задовольняється цими висловами признання своєї гіпотези. Він підносить руку й просить уваги.
— Панове, ваші надмірно веселі вигуки все ж таки доказують, що ви ще не зовсім перейшли з одного стану в другий. Але що ви — боги, то вигукуйте — не вигукуйте, а це так. І я серйозно, цілком серйозно, панове, вам повторяю, що ми — боги. Без ніяких жартів і дотепів.
— Шпіндлерчику, ради бога, не лякайте!
— Богам, колего, не личить лякатися, і постарайтеся позбавитися цього людського пережитку. Тим паче, що страшною нічого, як виявляється, в божеському стані немає. Мої панове, ви зволите все ж таки сміятися. Я ж вам без сміху ще раз заявляю, що наш стан інакше, як станом богів, визначити неможливо. І я це вам зараз математично доведу.
— О, будь ласка!
— Зараз. Прошу уваги.
Кудлатий пудель у позі Будди на мент приплющує очі й зараз же розплющує їх. І знову доктор Рудольф не знає, чи жартує він, чи серйозно говорить, і коли жартує, то з кого.
— Як вам відомо, мої дорогі співістоти, речі найкраще пізнавати з порівняння. Правда? Отже, зробимо маленьке порівняння між богами, людьми й нами. Візьмімо, наприклад, таку форму буття людей, як громада. В людей ця форма існування в цілій історії людства була така необхідна, як кругла лінія лисини бога Гана. Людина — громадська тварина, так читали ми в усіх підручниках природознавства. Держава, класи, партії, уряди, ліги, товариства — все це необхідні вияви цієї форми буття людини.

читати