Завантажити

був той віз, що перешкодив втікачам перемахнути через струмок, і в думках Арсен подякував долі, що так трапилося. Сліпий випадок, який, здавалося, загрожував їм смертельною небезпекою, приніс порятунок і, що найголовніше, зустріч із Ненком і Младеном.
— Чим же Юрась прогнівив султана? Здається, він вірою і правдою служив йому...
— Мені про те не доповідали... — з іронією сказав Ненко. — З Кам'янця одного дня прибув чауш з наказом — і ми той наказ виконали... Мені доручено доставити гетьмана і його скарб до Стамбула і там доповісти безпосередньо великому візирові.
— Хто ж тепер гетьманом у Немирові?
— Кара-Мустафа, зажерливий, мов біс, — понизив голос Ненко. — Йому мало того, що загарбав у скринях Юрася Хмельницького... Тож він продав Правобережну Україну молдавському господареві за чималий, мабуть, міх золотих, а той розсилає в усі кінці своїх полковників...
— Он як! Тепер господар видушуватиме з народу те, чого не встиг видушити проклятий Юрась...
— І справді проклятий! — відгукнувся Ненко. — Ніхто в Немирові не пожалів за ним, коли ми на аркані виводили його з міста... Тільки чулося: “Туди йому й дорога!”
— Отже, це наказ великого візира, — промовив замислено Арсен, пригадавши зустріч з ним у Кам'янці. — Клюнула рибка на приманку...
— Клюнула... — погодився Ненко. — І тепер, коли я дізнався, що Златки в Криму немає, мені здається, що це діло його рук.
— Ти його допитував? — Арсена аж струснуло від Ненкових слів.
— Ні, не допитував... Адже ця думка прийшла мені в голову щойно.
— Ми допитаємо його зараз!
— Тільки не поспішай. Маємо час. Ходімо до намету, ти ще не бачився з батьком... тобто з воєводою Младеном...
11
У наметі було темно. З протилежного від входу кутка почувся голос воєводи Младена.
— Це ти, Ненко?
— Я... Але не сам.
— З ким же, Сафар-бею? — Младен тривожно скрикнув і схопився з ліжка. Видно, йому було досадно, що при сторонніх у нього неждано вихопилося слово “Ненко”.
Ага не відповів і плеснув у долоні — молоденький яничар вніс на срібному підсвічнику лойову свічку і, поставивши на невисокий похідний столик, безшумно вийшов.
Младен ступив наперед, жмурячи від світла очі, напружено вдивлявся в три темні постаті, що стояли за Ненком. І чим довше він вдивлявся в них, тим більше на його обличчі вимальовувався подив, що врешті вибухнув радістю.
— Арсенеї Голубе! — він кинувся з розкритими обіймами до козака. — Другарю мій! Сину!..
Старий воєвода міцно обняв Арсена, просльозився. Довго не міг від нього відірватися, мов боявся втратити. І тільки тоді, коли перший порив радості минув, випустив його з рук.
— І Стеха тут! І Роман! — Він обняв їх. — Дорогі мої! Звідки ви? Як потрапили сюди?
Ненко тим часом вийшов з намету — і незабаром, за його наказом, було внесено вечерю. Запиваючи їжу холодною джерельною водою. Арсен, як умів, коротко розповів про їхні пошуки Златки, про подорож до Криму і Буджака, про визволення Стехи і втечу від погоні.
У Младена все нижче й нижче опускалися плечі. Почувши, що Златки в Криму немає, що немає її і в Буджаку, — отже, слід її загубився ще в Немирові, він важко зітхнув.
— У Немирові ми теж усе перевернули — нема. І ніхто нічого не знає. А може, хто й знає, та мовчить...
— Є одна людина, що знає, де Златка, — сказав Арсен.
— Хто ж це? — кинувся Младен.
— Гетьман!
— Гетьман?.. Юрась Хмельницький?
— Так.
Младен недовірливо поглянув на Ненка, ніби питав у нього поради. Тон ствердно хитнув головою.
— Так, ми гадаємо, що він знає, де Златка. І зараз примусимо його сказати правду!
Ненко знову плеснув у долоні. Полог відхилився — з'явився вартовий.
— Приведи сюди гяура-гетьмана!
Юрія Хмельницького притягнули на аркані, що обвив йому шию. Видно, його щойно розбудили, бо він розгублено блимав очима, не розуміючи, куди і для чого його привели. Невисокий, понурий, наляканий, він зараз зовсім не був схожий на того зарозумілого правителя, який нагонив страх на пів-України. Стояв із зв'язаними за спиною руками, з арканом, що зловісно теліпався на шиї, і покірно ждав якоїсь нової напасті.
Коли вартовий вийшов, Ненко подав Хмельницькому низенький стільчик, сказав:
— Сідай, гетьмане, та слухай мене уважно! Той сів і підвів тьмяні очі.
— Я слухаю, ага.
Ненко підійшов і схопив Юрася за плече.
— Де поділася моя сестра? Юрась здригнувся.
— Я н-не знаю, — відповів глухо. — її викрали татари...
— Не поспішай стверджувати це! Подумай...
— Я мав досить часу думати.
— І все ж, гетьмане, тобі доведеться подумати ще і пригадати те, що ти так уперто намагаєшся забути чи приховати, — сказав, виступаючи наперед, Звенигора. — Ти мене впізнаєш?
Юрій Хмельницький оторопіло глянув на козака.
— Запорожець?.. Ти?!.
— Так, це я... І я

читати