Завантажити

Як тільки ступите за Дунай, вас відразу запроторять в який-небудь от-кулу — і до муштри!..
Арсен наставив вуха: запахло важливою новиною. Але кетхуда замовк.
— їдьте весь час на схід сонця — і потрапите до Аккермана, — не хотів здаватися Арсен. — А в степу всюди пастухи — вони вкажуть дорогу...
— Я наказую тобі, собако! — розлютився кетхуда. — Повертай голоблі!
Доводилося підкорятися. Арсен виразно глянув на Романа і підстьобнув коня.
Спочатку їхали мовчки. Попереду кетхуда з Арсеном, за ними — Роман, а позаду розтягнулися спагії.
— Невже знову пахне війною? — спитав Арсен, намагаючись зав'язати розмову. — Скажу по правді, набридла вона мені, мов гірка редька!
— Ти давно з дому? — замість відповіді спитав кетхуда.
— Уже п'ятий рік...
— А домівка далеко?
— Про Кизил-Ірмак чув?
— О, далеко!.. — поспівчував кетхуда і додав:— Ну, що я можу тобі сказати? Нічого втішного... Лаштуйся ще років на п'ять, а то й на десять тягнути військову лямку... Сердар ' готує велике військо для війни з Австрією, бо цісар задумав відібрати у нашого падишаха східну Угорщину. Ну, а наш падишах не від того, щоб відібрати у цісаря західну Угорщину. Ось уже півтораста років — з часів султана Сулеймана Кануні — тягнеться цей спір між двома володарями за ту землю... Ще у вересні 1529 року, після того як була захоплена Буда, Сулейман обложив Відень, і півмісяця його 120-тисячне військо штурмувало те місто, де було всього 20 тисяч захисників. Але взяти так і не зміг і відступив ні з чим... Другий його похід теж закінчився нещасливо. Тепер наш бого-даний падишах вирішив, що настав час, коли аллах допоможе йому зробити те, чого не зумів зробити Сулейман...
— О, кетхуда добре знає історію того спору! — здивувався Арсен.
— Ще б пак! — промовив вдоволений похвалою кетхуда. — Чому б я мав її не знати? Я народився в Угорщині, там мій зеє-мат 3, моя мати мадярка...
— О! — вигукнув Арсен. — То ти угорець?
— З чого б то! Я мусульманин, мій батько був спагія, і я теж спагія... Служу нашому падишахов!
— Мені вчулося, що тобі не хочеться знову воювати...
— А тобі хочеться? — замість відповіді сказав кетхуда. — Мені і без війни непогано!
— Я іншої думки, — схитрував Арсен. — Тобі добре — у тебе чималий маєток, душ двісті райя.
— Всі п'ятсот! — не без гордощів сказав кетхуда.
— Ну от, бачиш... А у мене — нічого. Руки та шабля, якою я собі здобуваю на прожиття...
Кетхуда підозріло подивився на свого супутника, але промовчав. Арсен тим часом вів далі:
— Тому мені дивно слухати, що спагія, кетхуда, який мав би, як пес, вірно стояти на сторожі віри й падишаха, розпускає слину і осуджує війну проти невірних...
Кетхуда враз натягнув поводи, гнівно блиснув очима.
— Хто чув, що я говорив таке?! Ніхтої А ти, паршивий шакал, дякуй аллахові, що притримав щойно мою руку, яка замалим не знесла твоєї дурної голови! Геть звідси — і не потрапляй мені більше на очі! Мерзотник!
— Дякую, — вклонився цілком щиро Арсен, радіючи з такого повороту подій. — їдьте прямо — вже недалеко Аккерман... І хай береже тебе аллах, високошановний ага!
Він кивнув Романові, і вони, завернувши коней, швидко помчали назад.
На Чагу прибули надвечір. Невелика степова річечка в'юнилася серед рудих, стоптаних овечими отарами горбів, блищала срібними плесами супроти червонястого надвечірнього сонця.
Сподіватися на щасливий випадок, який допоміг би розшукати аталика Ямгурчі, було нерозумно: на це довелося б витратити день або й два. Тому друзі вирішили розпитати чабанів.
Напоївши коней, повернули вгору по течії, до чагарника під горою, де паслася отара і палахкотіло вогнище. Біля вогню сидів непорушне, мов гриб, старий-престарий татарин-чабан і закіптюженою довгою ложкою помішував у казанку чорбу.
Залишивши Романа з кіньми на березі біля річки. Арсен підійшов до старого, привітався. Той підвів на незнайомця вицвілі коричневі очі, що сльозилися від диму, надтріснутим, скрипучим голосом прокаркав:
— Т-ти т-турок?.. С-сідай — г-гостем б-будеш!
— Як ти дізнався, старий, що я турок? — здивувався Арсен.
— А-а, т-турка, скільки не вчи по-нашому, все одно чути... З чим п-прийшов сюди, к-кажи! Д-дорогу розпитати?
— Як ти вгадав?.. Справді, хочу розпитати дорогу.
— Яв цьому степу живу не один десяток літ і знаю, що подорожні завертають до чабана тільки тоді, коли не знають дороги... Тобі к-куди?
— До Ямгурчі... Він десь тут живе на хуторі.
— До Ямгурчі? Це ж до якого — до Безвухого чи до Кривого?
— Не знаю, чи він безвухий, чи кульгавий, а знаю, що він був агаликом у Чори, сина мурзи Кучук-бея.
— А-а-а, так би ти зразу сказав! Бо це зовсім інший Ямгурчі, щоб ти знав... Це і не Безвухий, і не Кривий, як я спочатку думав, — чабан в усміхові показав беззубий рот. — Це Ямгурчі Вороняче Гніздо! Хе-хе-хе!..

читати