Електронна бібліотека/Проза

КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
Сонячний хлопчикВіктор Палинський
де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
Любити словомЮрій Гундарєв
КульбабкаЮрій Гундарєв
Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
Закрите небоЮрій Гундарєв
БезжальноЮрій Гундарєв
Людському наступному світу...Микола Істин
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
Поетичні новиниМикола Істин
Настя малює не квіткуПавло Кущ
БубликПавло Кущ
Серцем-садом...Микола Істин
коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
LET ME GОOKEAN ELZY
Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
де я тебе розлив...Сергій Осока
"Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
Після снігуОксана Куценко
Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
Завантажити

Варваро-ханум, — сказав мурза, кидаючи батракові повід коня. — Впізнаєш?
Був ранок, і Варвара-ханум давала на подвір'ї роботу невільникам і невільницям. Одягнута по-домашньому: у білу вишиту сорочку і квітчасту, за татарським звичаєм, спідницю. В руці мала в'язанку ключів. У вухах поблискували проти сонця невеличкі золоті сережки.
На її обличчі промайнув подив: вона не ждала чоловіка так скоро з походу.
— Ти повернувся? А це...
її погляд ковзнув по козаках, що поволі наближалися, і раптом застиг. Губи здригнулися. Ключі з брязкотом упали додолу. Гострим зойком вирвалося з вуст:
— Братику-у! Семене!
Вона кинулась до Палія і впала йому на груди. Забилася в нестримному риданні.
— Братику! Рідненький мій! Невже це ти?
Палій цілував її в коси, в лоб, в мокрі від сліз щоки.
— Сестронько! Лебідонько моя нещасная!
Всі стояли мовчки — Кучук, Чора, козаки, невільники.
Арсен відчув, як у нього перехопило подих, а очі зволожилися слізьми. Яка-то у нього буде зустріч із сестрою? І чи буде? Чи не продав й цей кривавий мурза-людолов у гарем за тридев'ять земель?
А Златка? Чи зустріне він її, милу свою, найдорожчу? Чи загляне в її густо-сині очі? Чи навіки вже втратив?
Після перших привітань і перших сліз Кучук-бей запросив гостей до хати.
Тим часом невільники і батраки різали баранів, патрали гусей, з льохів несли вино і бринзу. Невільниці-українки варили куліш, галушки, пекли пиріжки з маком, ізюмом та сиром.
А поки все це готувалося, Кучук і Варвара-ханум пригощали гостей вином, розведеним, за болгарським звичаєм, водою, вели тиху, неквапливу розмову.
Арсена гризла нетерплячка. Він думав, коли їхав сюди, що перше запитання до Кучука і Варвари-ханум буде про Стеху. Але зрозумів, що помилився. Гуртом козаки вирішили, що питати мурзу небезпечно. Хто зна, як він подивиться на те, щоб відпустити за викуп дівчину. А поговорити з Палієвою сестрою не випадало нагоди.
Незабаром слуги принесли обід. Поставили на барвистий килим, розстелений на долівці. Гості, як і господарі, сіли кружка на м'які подушки. Мурза налив у срібні та скляні келихи вина, промовив:
— Дорогий мій родичу, дякую, що завітав до моєї хати! — Його чорні очі блиснули крізь прищурені повіки, і не можна було розібрати — кепкує мурза чи говорить щиро. — За твоє здоров'я і за здоров'я твоїх супутників!
Обід тягнувся мало не до вечора. І тільки тоді, коли сп'янілий Кучук пішов відпочивати, а невільниці постелили козакам — на їх прохання — в саду, просто неба. Арсен шепнув Палієві:
— Кращої хвилини не буде, батьку! Палій мовчки хитнув на знак згоди головою і, обнявши сестру за плечі, сказав:
— Варочко, я радий, що майже через двадцять років побачив тебе... Але у нас ще й діло є до тебе...
— Яке? — Варвара-ханум насторожилась.
— Ми хочемо визволити одну дівчину, сестру цього козака, — і Палій показав на Арсена.
— Де ж вона?
— У тебе... Тобто вивіз її з Немирова Чора.
— Чора?.. Як же її звати?
— Стехою...
— Стехою?!. — Варвара-ханум вражено глянула на козаків.
— Чому це тебе дивує?
— Тому, що я відпустила її додому разом з тими двома невільниками, які передали тобі ярлик!
— Відпустила?.. Додому? — Палій перезирнувся з Арсеном. — Тут щось не так... Ті двоє її не бачили... Вони повернулися без неї і сповістили, що Стеха залишилася тут.
Варвара-ханум мовчки дивилася на козаків. Обличчя її пополотніло. Міцні білі пальці, що, видно, давно не знали важкої роботи, мимовільно жмакали барвисту шовкову шаль.
Нарешті, пересиливши себе, жінка плеснула в долоні. Ввійшла невільниця.
— Гукни Чору! Хай зайде. Чора вбіг веселий, розпашілий.
— Що, нене?
Варвара-ханум показала на міндер поряд із собою.
— Сядь сюди! — І коли син сів, запитала твердо, з притиском:— Чоро, де поділася та дівчина? Стеха...
— Стеха? — В чорних очах хлопця промайнув переляк. Він не зумів приховати збентеженості. Рум'янець на щоках почав гаснути. Однак він зробив вигляд, що напружує пам'ять. — Ах, Стеха!.. Як же — пам'ятаю! А от де вона поділася — не знаю...
Варвара-ханум поклала руку йому на гостре коліно.
— Ну, як же не знаєш? Ти ж мав відправити її додому... Я ж наказувала тобі!
— Я й відправив.
— Коли?
— Тоді ж. Разом із тими невільниками. Чора зблід. Очі його горіли. На лобі виступив піт. Але відповідав він чітко, твердо.
Варвара-ханум була збита з пантелику.
— Ти правду кажеш, сину?
— Нене! — вигукнув Чора, але відвів погляд убік. Мати пильно подивилася на нього і сказала:
— Ну, гаразд... Іди, Чоро!
Арсен і Палій переглянулись. Вони були вражені. Скільки сил потрачено! Скільки надій було! І все даремно, їм здалося, правда, що Чора щось приховує... Але як примусити його сказати правду?
Чора підвівся і швидко вийшов.



Партнери