Завантажити

врятувала цих горобенят? — кивнув на хлоп'ят Добриня.— Як вони вижили?
— Коли це сталося, ми з Кузьмою були в лісі. Нам пощастило, а всі наші...
— Я знаю. А як же діти? Їх не зачепили?
— Вони тікали і провалилися в наш старий погріб, прикиданий листям та всіляким галуззям... Це їх і врятувало... А вранці ми з Кузьмою прийшли на пожарище і почули дитячий плач. Заглянули в яму — наші Добрики сидять, притулившись один до одного. Яка радість була!
— Чому ж ви не поселилися в нашому Калиновому Куті?
— Де ж там селитися? Одні головешки та трупи... От ми й перебралися всі, хто врятувався, сюди. Нашвидкуруч викопали землянки для тепла, перенесли з пожарищ усе, що годилося для життя, знайшли в лісах кілька корівчин та коней, що вирвалися з того пекла,— ось так і живемо...
— Скільки ж вас урятувалося?
— Та вже тут дванадцять землянок, і в кожній дві, три, а то й чотири душі... Сім'ї, звичайно, розрушилися. Єдналися, як хто хотів... Чужих дітей брали...
Добриня схвально похитав головою.
— Це добре... І як же ви назвали це нове село?
— А так, як ти й сказав, — Новосілками.
— І це добре, — погодився Добриня. — Хоча Калиновий Кут — краще.
Тут почувся голос Кузьми:
— До вечері! До вечері, дорогі гості!
Юшка була справді смачна, всі довго смакували нею, вели неквапливу бесіду, розповідали, що пережили, що бачили, і незчулося, як смеркло.
— Е-е— завважив Кузьма,— та вже пізно! І спати пора! Де ж ми гостей покладемо, Ганночко? У землянку й запрошувати незручно...
Він безпорадно шкріб своє вороняче гніздо.
Добриня ударив його по плечу.
— Та не турбуйся ти! Де спати? Спитай краще, де я спав останні роки? Що може бути краще для спання, як копиця сіна під зоряним небом! Та ще й на березі рідного Ірпеня! Якщо дозволиш, звичайно...
— А чому б ні? — зрадів Кузьма,— Он там, за стогом, у закутку, ніщо вам не заважатиме — спіть хоч до півдня! Постеліть сіна та й вкладайтеся!
Сіно було м'яке, пахуче, ніч тепла, зоряна,— ось так, під жаб'яче квакання, що глухо долітало з річки, хлопці й поснули.
Прокинулися від тривожного жіночого крику:
— Рятуйте! Рятуйте!
То був голос Ганночки. В ньому бриніли розпука та жах,
Був уже пізній ранок, сонце щедро поливало своїм золотом буйну зелень Вовчого яру. Що ж там могло трапитись?
Добраня схопив меча і притьмом кинувся з-за стогу на подвір'я.
Те, що він побачив, страшенно вразило й обурило його.
На дорозі, біля броду через рівчак, стояла велика монгольська гарба, наповнена всіляким добром — лантухами з зерном, вичиненими шкурами хутряних звірів та домашнім скарбом. Четверо монголів порядкували в дворі: один за налигача тягнув до воріт корову, а другий — Ганночку, що, відбиваючись, кричала “рятуйте!”. А ще двоє з шаблями наголо насідали на Кузьму, який відбивався від них кочергою, але поволі задкував до землянки, з дверей якої визирали перелякані діти.
До Ганночки було найближче, і Добриня метнувся туди — сторчма всадив меча в спину нападникові. Той випустив з рук здобич і з глухим стогоном завалився набік.
Тут же тонко свиснули три стріли — і кожна знайшла свою жертву. Всі чотири степові розбійники так і не зрозуміли, звідки звалилася на них біда, полягли, мов підкошена трава.
Все це трапилося так швидко і так несподівано, що й Добриня зі своїми товаришами, і Кузьма з Ганночкою застигли, вражені, там, де стояли, і спантеличено, розгублено дивилися на діло рук своїх — на полеглих чужинців.
До них із сусідніх дворів бігли люди. Теж завмирали у страсі великому.
Що ж тепер буде? Якась жінка почала хлипати, голосити.
Першим опам'ятався Добриня.
— Годі! Не голосіть! — гримнув. — За нашими людьми ніхто з них не голосив, зате вбивали і старого, і малого! Тож туди їм і дорога!.. А тепер слухайте, що я скажу! Трупи відтягніть у глибину яру і закопайте поглибше, щоб звірі не розрили. Коней, якщо не тавровані, можете забрати собі — пустіть на пасовисько. А гарбу порубайте і спаліть, щоб і сліду не залишилося! І останнє — ви нікого не бачили, нічого не чули і нічого не знаєте! Второпали?
— Та вже ж! — закивали головами чоловіки.— Ми нічого не бачили й нічого не знаємо! Будь певен, Добрине, не підведемо!
— От і гаразд. А тепер — за роботу! Зробіть так, як я сказав! — І він повернувся до сестри та до зятя.— А нам — пора в дорогу! Час!
Ганночка заплакала, припала йому до грудей.
— Спасибі, братику, що приїхав і порятував нас. Бо Кузьму убили б нехристи, а мене забрали б! Як би тоді жили наші маленькі Добрики?
Добриня приголубив її, погладив по косах.
— Бережи їх, сестронько! Хай ростуть — на них уся наша надія! Для них будемо жити! Може, хоч зони або їхні нащадки спекаються того ярма, що доля наклала на нас... Прощай! Я загляну незабаром! — І гукнув челяді: — Сідлайте, хлопці, коней! Та міцніше

читати