Завантажити

***

Збудовано фрегат і напнуто вітрила
Рушаємо вперед і тільки не назад
Проспекти замело, бульвари листям вкрило
І листя увійшло у змочений асфальт

Наш капітан стоїть на щоглі комбінату
Він мужній чоловік, досвідчений пірат
Рушаємо вперед, рушаємо без мату
Рушаємо вперед і тільки не назад

Це місто мов аскет жує у роті мило
Це місто мов фанат випльовує слова
Сьогодні тоскно так, сьогодні роздощило
Рушаймо уперед, рушаймо в листопад

І місто попливло під вибухи оркестру
І місто попливло в тунелі із мансард
Лунали голоси і голоси протесту
Був місяць листопад, був просто листопад.

Пісня про вчителя

Червоне сонце, дерева розлогі
Платон читає свої діалоги
Веде мову до учнів
не українську
напевно тюркську
чи псевдофінську
Спливає час матерії й духу
Учень один зловив жирну муху
Вона розтеклася у нього в долонях
Сократа в Афініх вже вкотре хоронять
Вчитель і учень у стильних хітонах
У трунах лежать, немов на іконах
Вчитель і учень із кулями в скронях
Сократа хоронять, Платона хоронять.

***

Порожнеча у віконній рамі
Порожнеча у рамі портрета
Ніч спадає на плечі поета
Чорний птах — метафора східна
Ніч сьогодні на диво погідна
На устах, що мов вижовклий стяг
Золоті ліхтарі на чорному фоні
Оминають міські телефони
Сміх
біля них
Певне зараз додому дзвонить
псих.

Військовий реквієм

Легко постукує потяг,
в ньому у трунах сотня.
В першій труні сотник,
над нею лунає стогін
про тіло, увібране в чорне,
тіло, всотане в чорне.
Спокій ...

Години вистукує потяг,
задуваючи у щілини
нестерпно довгі хвилини.
Протяг.

Санітарка стелить одежу
на голу підлогу.
Вона ще не одружена,
та вже спить біля нього.
Потяг стає ложем.

Вишневе таксі

Вишневе таксі в оточенні псів
Що лізуть у вікна й щілини
Вони на соборі напівприсівши
Чекають своєї години
З лапами в позах іксів
Ікла у них мов у лікаря руки
Чуйно знаходять пульс
Відлік зворотній і круки
Чітко командують: пуск!
Мертвий сидить у машині
Блідий без насилля слідів
Тільки на спущеній шині
Мітки собачих зубів –
Іній на чорній резині.

***

Місто починалось з околиць.
Машина неслась у місто,
в ній сидів екстреміст,
що вийшов на волю.

Вона розрізала небо,
збирала фраґменти облич
випадкових зустрічних,
заглиблених у себе.

Вона була еластична,
мов чорна пантера,
красива нічна химера
летіла у вічність.

За рогом залишився вибух,
що схибив.

***

Дерев’яний будинок, мов дно корабля
Чуєш шурхіт та стукіт навколо
Це неначе земля
Перевертає своє тіло кволе
Заспана і стара
Дивиться на тебе знизу
Земля, що наводить страх
Вдягає чорну ночі ризу
Та йде по світах ...
І будинок, мов на спині кита
Полишає минулу хвилину
Він затих, він ноги простяг
Він беззвучно загинув
Щоб залишилась тільки земля.

***

В мене сьогодні болить серце
Я напився „Української з перцем”
Але то не від алкоголю
Від людського звичайного болю
Я читаю Агату Крісті
Я чекаю на чергове вбивство
Вона схожа на огидну відьму
Що пропахла дешевою міддю
На відміну від бронзи Сартра
Що сидить у кав’яранях Монмартра
І мене огортає нудота
Мій шлунок гарячий на дотик
Моє серце подібне до апельсину
Що оранжеву шкіру скинув
Моє тіло важке спітніле
Я обкурений Генрі Міллер
Я сиджу за столом у кімнаті
Загартований спиртом загратований атом
В мене сьогодні болить серце
Я напився „Української з перцем”
Але то не від алкоголю
Ми ховаєм бомжа — Колю.

Who is Laba Daba?

Who is Laba Daba ? —
запитала у мене баба.
Laba Daba, кажу,
то — великий тибетський ламер,
що живе за межею міста
та пише погані вірші.
Про вічність, що жонглює буттями,
про буття, що всотані в вічність,
і не бачать вічність у профіль,
і в анфас її також не бачать,
особливо між правим оком
та початком лівого ока.
В нього тримають раду
поети та неофіти,
що розводять мажорів на гроші
і лохів вони також розводять.
Коли Laba Daba сумує,
то грає на старій бандурі
для рослин та тварин навколо.
В його волохатих грудях
пульсує сперма сусідів,
що виходить часом назовні,
щоб збагнути сенс існування,
екзистенцію Laba Daby.

Луї де Фюнес у „Скнарі” Мольєра

Пане Мольєр, ваші п’єси старі
Для читання в театрі хриплим фальцетом
Вони білі й пласкі немов лікарі
Що виймають язик із рота пінцетом

І актор вже замовк
З невимовним акцентом
Він напевне не має анґажементів
На вино та любов

Очі розкриті прожектором сліпить
Руху немає
Обличчя мов зліпок
Повільно конає

У залі серед химер
Сидить француз Мольєр
Аплодує і підносить долоні вверх
До обличчя померлого

Здіймається шал
Й порожніє зал.

***

Я зірвав апельсин один,
Що кричав: ти не рви, не рви!
Він так довго кричав
В мене теж є нерви.

читати