Завантажити

Попіл Дніпра посередині великої ріки неспівмірний попелу скраю, особливо на Правому березі, з якого орлами услід нам задивляться наші сини і дочки.
Цитата з підручника історії України
1. Сестра


Мої щелепи ввіп’ялися в жовтаві м’язи привокзального пиріжка, - незмінного, але тимчасового, як і все решта, супутника у моїх частих відрядженнях.
Цим самим викликавши чомусь спогад про двоюрідну сестру.
Ні природі, ні людині не відома таємниця тієї незбагненної любові до своїх кузин, яка народжується під час літніх канікул, коли, під теплої ковдрою засинаючи під бабусину казку, нас уперше відвідує відчуття родинної причетності, яке невидимим агентом переслідує потім усе життя.
Катання на дачних гойдалках, гра в піжмурки, нісенітниці анекдотів і страшних історій, піше блукання з сестрами крізь хуртовину за бабусиною вечерею у 20 радянських рублів – всі ці спогади, відкладаючись на глибині душ у вигляді валюти братської любові, повільно перекочовують у те неодмінне майбутнє, в якому виринає портрет плоду любові, чужої і не братської – Людиного сина, а мого племінника Покахонтеса – не знаю чому так прозваного мною тієї першої ж миті, коли Дніпром заблистів він у пелюшках, виведений з шеолу роддому.
Мишко, а саме так звуть племінника насправді, в цілому, як і зокрема, є яскравим свідченням гіпотези, що в нашій родині навряд чи коли-небудь здатне народитися щось пересічне, індивідуально мляве і соціально прогнозоване. Для мене ж його образ переважно складається з другого блюда, яке він поїдає щовечора – величезної тарелі з сиром, з у-два пальці вмащеним сметаною, і густо-густо, але зі смаком, посипаним зверху родзинками. Здається, цю страву вготовано йому з народження – принаймні, вряди-годи гостюючи в столиці, я так жодного разу і не бачив, щоб він не з’їдав своєї цієї тарілки з сиром, попередньо вгепавши щось перше і густо потім запивши все це компотом чи чаєм.
Мабуть, найбільша з правд сього світу полягає в тому, що після того, як моя сестра Людмила вийшла заміж і народила Мишу, все її життя отримало не тільки сенс, а й мороку. І сенс, і мороку всі ми, її родичі, поділили порівну - ми переживали, нам було важливо, яким виросте Покахонтес, які оцінки він отримуватиме спочатку в школі, а потім в інституті, якими хворобами муситиме перехворіти. Зрештою, і фінально - як багато соків вип’є до кінця життя зі своєї матері, яка, повторюся, старанно виконуючи ролю супруги і водночас соціального працівника, чудово усвідомлює, що справжнє її покликання – Мишко, Мишко і ще раз Мишко. Серце матері – то направду глибока яма. Одній їй, кожній із них, відомо, від чого вона може страждати саме цієї хвилини. Спочатку, проте, для всілякого хвилювання, як мені здавалося, були мінімальні передумови. Але одного разу в житті Покахонтеса сталася подія, яка поставила все з ніг на голову.

2. Війна

Мене завжди в своєму племіннику дивувало дещо занадто-таки вже флегматичне ставлення до життя за водночас надто прискіпливого, і то жандармерськи прискіпливого ставлення до самого себе. Треба сказати, що хоч і сам я візуально нікому не здаватимуся глистом в разі випадкової стрічі, мені, проте, неодноразово доводилося натякати на те, що якщо Покахонтес не візьметься за щоденну, хоча б п’ятихвилинну зарядку, то вже в сорокарічному віці, до межі якого він невпинно прямує, він усе ж зможе отримати абищо визначне: приміром, артрит.
Покахонтес, надивившись на моє махання руками перед його обличчям (що було лише спробою краще розтлумачити те, що я мав на увазі – повірте, в кожній бесіді і з сестрою, і з Поко, я тричі думаю, підбираючи слова, аби не образити цих інтелігентних і милих людей), спокійно відповів, що, на його думку, оскільки лікарка весь час натякає на проблеми з його серцем і кровообігом, фізичні вправи – явно не для нього.
Більше на цю тему я з ним не говорив: тим паче, з його матір’ю – вона однозначно б побачила в цьому спробу приниження її сина. Іншого разу, спостерігаючи за тим, як у музеї, де він працює екскурсоводом, саме під час екскурсії діти примудрялися не тільки ковирятися в носі, а й наставляти, таємно від Поко, ріжки гідові, я висловив-було гіпотезу про те, що племінник, здається, абсолютно не справляється зі своєю роботою. На що почув: «Дядьку, не треба мені голову морочити і вчити мене жити! Я – прекрасний спеціаліст». І він додав при цьому, що чудово пам’ятає текст, а за те, що він, всміхаючись до того ж, дивитиметься замість експонатів музею під час екскурсій межи очі туристам, йому по-перше, ніхто не доплачуватиме. Не важливо було, що по-друге: було зрозуміло, що туристи так само мало цікавили його, як і все решта.
Вся його філософія зводилася і зводиться до двох бажань, які поки що Покахонтесу силами невеличкого творчого колективу з матері, батька і його самого цілком вдавалося вдовольняти: їжа як акти її щоденного і послідовного прийому і «щоб не було війни». Меню – невибагливе, але шановане 45-тьма з 47 млн українців, отож – і мною. Якось, проте, я намагався поглузувати на останню з тем, яка з

читати